Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

з ними почнуться проблеми. Але зараз поруч їде чистий, випрасуваний, з прилизаним бріоліном чубом доктор Оліхович.

Через місяць дороги, через місяць прекрасного настрою я ловив себе часто на тому, що існувала якась таки задалена несумісність цих прекрасних видів, які виникали зразу біля самого Китаєва з його безпретензійною подібністю до Швейцарських Альп, а то й ліпше, з тим, що там діялося, натягуючи нерви часом не тільки мені й доктору Оліховичу, а навіть нашим можновладним патронам. Оліхович нервувався всього кілька днів. Потім якось притих, тільки пітнів, важко дихав, але й це скоро пройшло. Він почав облаштовувати міліметр за міліметром свій новий кабінет над озером; допомагали двоє монахів, котрі ні біса не розуміли по-українському і навряд чи були монахами, а радше приблудами сумнівного походження, якими кишів монастир, тільки-но відкритий і взятий в оренду в комбінату по бджільництву. Вони ходили непевними кроками, розжирілі на дурницю, заляпані дармовою «згущонкою», тушонкою і горілкою. У них були каламутні очі, розтріпані бороди і гнилі, як у наркоманів, зуби. Доктор криками примушував їх працювати, але по четвертому дню вони зґвалтували хлопця і дівчину, яких доктор готував на операцію, і їх відправили в монастир.

Оліхович готувався до операції, наче католик до торжественної меси. Тиждень він ходив весь нашорошений, з піднятими плечиками, достоту тобі горобець на сідалі, — намагався ні з ким не розмовляти, впевнений, що це чомусь може погано вплинути на справу: дітей йому привозили з вокзалу або передмість. Бралося тільки на літо. Зимою їх було більше, і вони вертілися в здоровенних з довгими рукавами куртках, вкрадених десь на складі будтоварів, але траплялося таке, що вони стягували ганчір'я з мертвих старших своїх товаришів; бліді й визеленілі обличчя, де драглинням переливалася вже твердіюча в часі злість, з фосфоричним блиском в очах, котрий навряд чи нагадував яскравий блиск щасливого дитинства, а радше це був сизий, налитий дикістю виживання оскал загнаної тварини. Тихі й злякані, наче звірюки, вони почуміло бовталися довгим коридором, справляли нужду від переїдання просто на підлозі. Очі потроху в них наливалися спокоєм. Четвертим днем вони вже нипали кривими вуличками містечка, і співчутливі громадяни жбурляли вслід шматки цегли, порожні бляшанки: дітвора з відвертим дорослим досвідом і цинізмом крала курей, лапошила дівчат, що поверталися трохи запізно зі школи. П'ятим днем вони внадилися до старої, що за безцінь купила хату і приїхала десь з-під Саратова. Вони мали її за кілька курячих яєць та цигарок. Тоді переляканий слідчий зателефонував куди слід. Але мені уявляється відповідь на тому кінці, коли, напевне, бідоласі дільничному захотілося пустити кулю собі в лоба, і в часі він не проминув своєї долі.

Оліхович, як натура витончена і сентиментальна, затиснувши хусточкою носа, ходив між рядами лежанок і тільки розводив руками. Під кінець тижня він запросив охорону, бо зграї малолітніх безпритульних почали розбиватися на угруповання, почастішали випадки гомосексуалізму, садизму, і було навіть одне вбивство. Мені приносили велике задоволення розмови з Оліховичем. Зараз відчувалася тонка, ледь вловна гра тіней думок цього чоловіка; нас спорідняла відруханість від світу, хоч і не повна, але якась умовна межа вже переступлена, і її більше бачив, відчував доктор Оліхович. Це змушувало його пітніти, наливало гарні очі невимовним жахом, і, щоб сховатися від навального кошмару, лагідними вечорами, коли мухи і комарі єдині мешканці у високому повітрі, де не ворухнеться листок на дереві, в такі години, коли тобі, ще зовсім молодому мужику, хочеться кричати і любити, я потроху починав розпитувати про світ нормальної людини, обтяженої неймовірним страхом переступити межу, і яку непомітно переступав, стояв на порозі доктор Оліхович. Я розпитував, а потім ми довго розмовляли про театр, про останні новини. Я так запалив Оліховича, що він почав збирати вирізки, і переді мною відкривався чарівливий світ, пронафталінений, театральний, з високо піднятими обличчями, з ницістю справжньої розпусти. Те, що розповідав доктор Оліхович, було нудніше всілякого серйозного анекдоту. Він розповідав досить розлого про свої відвідини театрів, іноді в цих нудних розмовах, що раз по разу повторювалися, проривалися його справжні мрії, і доктор пітнів, вертів головою, а затим зупинявся на своїй лабораторії, обтирав хусточкою піт, відпивав з келиха пива, світлого і свіжого, і продовжував розповідати. Про що він говорив, цей чоловік, уражений жалом мрії? Мені байдуже, про що він говорив, цей старий козел. Він читав довжелезні театральні монологи, і тільки тоді вичитував його світ, повний рожевих соплів, повний запаху жіночої білизни, сексуальних подвигів; захопившись, Оліхович міг викликати повагу, але це була така повага, як до засудженого на страту. Таке шанування людину нічим не обтяжує. Але в розмовах мені хотілося підштовхнути його пошвидше зрозуміти, що матеріалізація його мрії — ось той сарай, повний маленьких шмаркатих ублюдків.

Затишок закінчився разом з докторськими експериментами. Операції спочатку не насторожували хитрих підопічних доктора Оліховича. Він з ними годинами гуляв берегами озера, розповідаючи чарівні історії про викрадення справжніх принцес, про багатих нафтових арабських шейхів, він переповідав їм детективні історії і цим викликав нечуваний захват. Тільки-но вони бачили його замріяну постать, гуртом перлися, відпихаючи одне одного ліктями. Але хитрі малолітні вокзальні вурки аж ніяк не хотіли лягати під скальпель нашого епікурейця; вони так звикли байдикувати, пожирати в немислимій кількості делікатеси, що скоро лінькувато виходили на прогулянки і то тільки для того, щоб щось потягти у містечку. Швидко у них з'явилося щось подібне до ієрархії з жорстокими законами: від насильного гомосексуального контакту і до вбивства. Ці дванадцяти-тринадцятилітні хлопчаки жили справжнім дорослим життям, навіть його не імітуючи. Тому я часто дивився на доктора Оліховича, що перед тим, як видалити з них їхні нутрощі, проводив дебільні розмови доби Ренесансу чи фрейдистські сексуальні теорії. Щоправда, за місяць роботи доктор нам виграв страшенні гроші. Але кінець цієї практики настав так скоро, що ми навіть не чекали.

Доктор Оліхович спокусився на десятилітню дівчинку, що її привезли і кинули в сарай просто на цементовану підлогу. Добросердечний доктор Оліхович підняв дівчинку. Він дбав про неї цілий тиждень. Можливо, доктора вистачило б на більше; він викупував її у власній ванні, ковтаючи солодкі слюні, власноруч розчісував золотисті волани, вплітав рожеві стрічечки; він водив її пі-пі в кущики, аж доки самому доктору не захотілося зробити пі-пі і показати, що у нього є. Дівчинка виявилася не такою вже й дурною. Вона, щоправда, розплакалася. І я не певен, що на житомирському вокзалі ця новітня Жанетта не бачила чогось більшого і чогось ліпшого, ніж статевий