Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

і, якщо не брати до уваги кількох винятків, містилися лише на Карельському перешийку. На межі оборони завдовжки 140 кілометрів було збудовано загалом 66 довгочасних оборонних точок, дотів, з яких 44 — на початку 1920-х. Останні вже застаріли і почасти мали невдалу конструкцію й розташування, решта були сучасними, але теж заслабкими, щоб витримати вогонь важкої артилерії. Нещодавно збудовані дротяні загороди й протитанкові перепони не мали великої цінності. Час не дав спорудити глибоко ешелонованих позицій, і їхній передній край здебільшого збігався з головною оборонною межею. Єдиними фортифікаційними спорудами, які щось важили, були берегові батареї, які захищали обидва фланги головної оборонної межі в районах Фінської затоки й Ладозького озера.

Нестача матеріальної бази й вишколених резервів зірвала плани, які полягали в тому, щоб закликати до зброї весь людський ресурс країни, включно з трьома категоріями ополчення, для створення 15 дивізій. Тож спершу всіх мобілізованих вистачило на формування лише вісьмох повних дивізій. Наприкінці жовтня ця кількість зросла до дев’яти, після того як більшість війська прикриття, дислокованого на Карельському перешийку (1-ша і 2-га бригади), було об’єднано в одну дивізію.

На момент початку війни групування польової армії було таким:

- армія Карельського перешийка, яка складалася із 6 дивізій, поділених на ІІ і ІІІ армійські корпуси;

- резерв головнокомандувача (6-та дивізія) у районі Симола–Кайпіайнен–Луумякі, який виконував фортифікаційну роботу і був готовий протидіяти висадженню ворожого десанту між Виборгом і Коткою;

- ІV армійський корпус, який складався з двох дивізій і розташовувався на фронті завдовжки близько 100 кілометрів на півночі від Ладозького озера.

На решті частині фронту, довжина якого становила близько 1000 кілометрів і який тягнувся до Північного Льодовитого океану, були лише окремі сотні й батальйони, які стали кістяком оперативних груп, поступово зімпровізованих зі здебільшого резервних частин, сформованих у центрах поповнення.

Крім того, в Північнопог’ягманському військовому регіоні був кістяк і для десятої дивізії: два пристойно озброєних піхотних полки, 25-й і 27-й, які теж належали до резерву головнокомандувача.

І нарешті певну кількість центрів вишколу об’єднали у три великі формації, які називалися запасними дивізіями і мали штаби в Рійгімякі, Оулу й Піексямякі. Їх завдання полягало в тому, щоб доукомплектовувати польову армію і створювати з резерву й ополчення нові одиниці. Цю організацію забезпечили зброєю лише частково.

Ставку головнокомандувача було розташовано в місті Міккелі, тому самому, де містилася Ставка й на останній стадії боїв у визвольній війні 1918-го.

Огляд того, що відбувалося на війні, яка почалася 30 листопада 1939 року нападом росіян і яка у фінляндських хроніках називається Зимовою війною, треба розпочати зі становища і перших боїв на майбутньому головному войовищі, Карельському перешийку, споконвічній брамі для нападу.

Армія Карельського перешийка під командуванням генерал-лейтенанта Естермана мала завдання зупинити ворожу навалу. Для цього Естерману було надано шість дивізій, дислокованих між Фінською затокою й Ладозьким озером на головній оборонній межі, яка йшла через озера Куолемаярві й Муолаан’ярві до річки Вуокса, а далі вздовж неї і її гирла, по озері Суванто й річці Тайпалеенйокі до Ладоги. Фронт завдовжки 70 кілометрів між Фінською затокою й Вуоксою боронили чотири дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Егквіста. Дивізії мали ділянки завширшки по 10–25 кілометрів. Східну частину перешийка на зазначеній вище 56-кілометровій суцільній водяній межі обороняли дві дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-майора Гайнрихса.

У 20–50-кілометровому проміжку між головною позицією й державним кордоном була прикордонна ділянка. Відповідно до розроблених у мирний час оперативних планів її мало боронити стримувальними боями військо прикриття, доки польова армія встигне вийти на головну позицію. Концентрацію польової армії було завершено до початку воєнних дій, але це аж ніяк не означало, що ми здамо прикордонну зону без активної оборони. Та й об’єднання головної частини (1-ї і 2-ї бригад) війська прикриття у нову дивізію, підпорядковану безпосередньо командувачу армії, теж не передбачало пасивної поведінки. Ще 3 листопада я наголосив генерал-лейтенантові Естерману: сили треба групувати так, щоб уможливити ефективну оборону прикордонної зони. Це я повторив у наказі від 11 листопада, у якому ще раз звернув його увагу на важливість того, що позиції, збудовані між кордоном і головною оборонною межею, треба обороняти досить великими силами.

Наше військо детально знало прикордонний район, і за двадцять років активний стримувальний бій на перешийку став мало не догмою у вишколі. Тому я виходив з того, що на цьому першому — а можливо, й останньому — етапі маневрової війни нашій армії до снаги завдати дужого удару по ворогу, що, як ми слушно гадали, не звик до лісистої місцевості. Це б дуже піднесло бойовий дух, який, без сумніву, буде добряче випробувано на міцність під час оборонних боїв. На користь активних дій на першій стадії війни свідчило й те, що місцевість на перешийку вельми придатна для стримувальних боїв. Довгі, вузькі й наразі незамерзлі озера й болота утворювали тіснини, якими доводилося рухатися нападнику і на яких по ньому можна було вдарити з флангу. Розташування головної позиції збільшувало можливості для такої тактики, але, звичайно, в тому разі, якщо вдасться використати в боях на підступах до неї досить великі сили й тісно взаємодіяти з дивізіями головної оборонної лінії.

Незважаючи на мої ясні вказівки, бій розпочали занадто слабкими силами, що унеможливило тривале стримування. Так змарнувалася чудова нагода завдати агресору ще дошкульніших ударів. Це було прикро зокрема тому, що ворог, як ми й чекали, рухався масивними формаціями і обходив ліси, заміновані в багатьох місцях. Колони під прикриттям танків наступали зруйнованими нами дорогами, на яких часто-густо виникали затори. Тоді вони ставали пречудовою мішенню і для піхоти, і для артилерійного обстрілу, однак нам бракувало сил, щоб ужити ефективних заходів. До того ж мало хто з фінських солдатів коли-небудь протистояв танкам у бою, а тепер їх сунула сила-силенна. Наслідком цього став психологічний шок. Утім його було швидко подолано, чому певною мірою сприяло те, що озброєння передніх батальйонів посилилося в останній момент 37-мм протитанковими гарматами «Бофорс». Тепер армія мала їх близько сотні, половину з яких було закуплено в Швеції, а другу — вироблено вітчизняною промисловістю.

Попри кількісну перевагу ворога, ми здійснили численні вдалі контрудари, і просуватися він спромігся лише повільно. Аж 2 грудня супротивник добувся до першої оборонної межі Ваммелсуу–Ківеннапа–Рауту–Тайпале, розташованої за 10–16 кілометрів від кордону. Там, де ворогові вдавалося пробитися, його відкидали назад, і ввечері вся межа знову опинилася в наших руках. Утім пасивність керування першими боями змусила мене втрутитися, і я дав наказ підсилити частини, які стримували ворога