Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

потоки сліпучо-білих іскор зірвалися із си­лових ліній, з’єднуючись із кінчиком громовідводу. Потік гудів і шипів, як неонова змія.

«Ти просто вирівнюєш напругу. Електрика не зробить тобі боляче».

Може й так, але Артеміс відчував, як у нього на шиї волосся дибки встає. Це було почуття триво­ги, чи декілька вольт таки прокралися йому під шкіру?

«Суцільне безглуздя. Була б у цьому костюмі діра, тебе б уже ударило в повну силу».

Артеміс мав дуже невиразне уявлення про техніку ходьби по електролініях — тільки з випусків новин, які в спецрепортажах повідомляли про верхолазів-шибайголів, що ризикували своїм життям заради підтримки електрики в Дубліні. Власне, це була не ходьба, а повзання по дротах. Кабелі були надзви­чайно туго натягнуті, й інженери-ремонтники пристібали свої троси безпеки, лягали на монтажні сани, а потім крутили лебідку, поки не досягали місця збою.

У теорії все дуже просто. Для професіонала в спо­кійну днинку.

Але не так просто для любителя, який збирається в подорож темної ночі і якому світять лише зорі та ще вогні Дубліна, що лежить неподалік.

Артеміс прибрав громовідвід у кишеню й обереж­но причепив свій рятувальний трос до одного з ка­белів.

Він затримав дихання, нібито це могло щось змі­нити, і поклав руки в рукавицях на металеві сани.

«Поки що живий. Непоганий початок».

Артеміс повільно просунувся вперед. Метал на­грівався під його незграбними руками в рукавицях, поки він лежав на санях, обхопивши обома руками лебідку прямо перед обличчям. Це був дуже тонкий маневр, і його неможливо виконати, якщо кабелі на­тягнуті нерівномірно. Він почав крутити лебідку й одразу відчув, як важко йому дається тягнути свою власну вагу.

«Фізкультура. Ти мав рацію, Батлере. Я займуся зарядкою, чим завгодно, тільки зніміть мене з цих кабелів з лемуром під пахвою».

Артеміс рухався вперед, відчуваючи, як бігунки скребуть по грубому металу кабелів. Від їх сильного гулу у нього мурашки забігали по шкірі, а постійні вібрації віддавалися у його зігнутій дугою спині. Ві­тер був не дуже сильним, але все ще загрожував викинути хлопчину з його високого гнізда. Звідси Земля здавалася зовсім іншою планетою. Далекою і неживою.

Через десять метрів, коли руки Артеміса вже про­сто знемагали від напруги, його помітили з іншого боку.

Голос доносився з іншого пілона.

— Я раджу вам залишатися на місці, молодий чо­ловіче. Якщо в костюмі є хоч найменша щілина, то одна помилка — і ці кабелі розплавлять ваш мозок і кістки.

Артеміс насупився. Молодий чоловіче? Невже він насправді був настільки нестерпним і пихатим?

— Ти помреш менш ніж за секунду, — продовжу­вав десятирічний Артеміс. — Але цього вистачить, щоб відчути смертельну агонію, чи не так? І все да­ремно, адже лемур, ймовірно, повернеться за приго­щанням.

«Мало того, що він був нестерпним і пихатим, та ще й надто самовпевненим».

Артеміс вирішив не відповідати, сконцентрував­шись на виживанні та привабленні лемура до себе. Зі свого величезного запасу знань майже про все на світі Артеміс вивудив той факт, що приматів заспо­коює муркотання. Дякую вам, Джейн Гудолл.

І він почав муркотіти, розвеселивши цим своє юне альтер-его.

— Послухай, Батлере. Там кіт на дротах. Дуже го­лодний, я б сказав. Можливо, тобі варто кинути йому рибки.

Але в його глузливому тоні відчувалося занепо­коєння. Юний Артеміс точно знав, що відбувається.

Ще трохи муркотіння, яке, схоже, спрацювало: примарний лемур зробив декілька обережних кроків у бік Артеміса старшого, в його блискучих чорних очах відбивалось світло зір і, можливо, трохи ціка­вості.

«Холлі пишалась би мною. Я розмовляю з твари­ною».

Навіть коли він муркотів, Артеміс морщився від усвідомлення повної абсурдності ситуації, яка тут склалася. Типова Фаулівська мелодрама. Дві сторо­ни полюють на лемура на найвищих в Ірландії лініях електропередач.

Артеміс дивився на протилежний пілон, туди, де стояв Батлер. Поли піджака колихалися на вітрі, й охоронець згинався під його поривами. Сила по­гляду Батлера ніби прорізувала темряву, він сверд­лив Артеміса старшого, як лазер.

«Я сумую за своїм охоронцем», — думав Артеміс.

Лемур підібрався ближче, заспокоєний муркотін­ням і, можливо, обдурений кольором його костюма.

«Правильно. Я просто інший лемур».

Руки Артеміса тряслися від обертання ручок під таким кутом. Кожен мускул його тіла був надзвичай­но напружений, у тому числі й ті, які він досі ніколи не використовував. Від утримання балансу у нього наморочилось у голові.

«Усі ці випробування, та ще й удавання із себе тварини».

Один метр. Така була тепер відстань між Артемісом і лемуром. Кепкувань з іншого боку більше не було. Артеміс глянув на пілон і виявив, що його альтер-его заплющив очі і глибоко дихав. Намагався розробити план.

Лемур стрибнув на сани й обережно торкнувся Артемісової руки в рукавичці. Є контакт. Артеміс лежав спокійно, лише з губ його зривалося заспокій­ливе муркотіння.

«Ось так, дружочку. Забирайся мені на руку».

Артеміс подивився в очі лемура і, можливо, впер­ше усвідомив, що у нього також є почуття. У його очах був страх, але ще й пустотлива довіра.

«Як я міг продати тебе тим божевільним?» — ди­вувався він.

Лемур несподівано щось вирішив для себе і ви­дерся Артемісу на плече. Йому, здавалось, подоба­лось так сидіти, у той час, як Артеміс тягнув їх назад до пілону обслуговування.

Відступаючи, Артеміс стежив за своїм юним альтер-его. Він ніколи б не прийняв поразку так легко. Жоден з них не прийняв би. Раптом очі молодшого Артеміса розплющилися, і він зустрів погляд свого супротивника.

— Стріляй у тварину, — холодно сказав він.

Батлер був здивований.

— Стріляти в мавпу? — уточнив він.

— Це... неважливо. Просто стріляй у неї. Чоловік захищений костюмом, але лемур — легка мішень.

— Але падіння...

— Якщо він помре, нехай так. Ніхто не сміє мені суперечити, Батлере. Якщо я не отримаю лемура, тоді його ніхто не отримає.

Батлер спохмурнів. Убивство тварин не було в списку його обов’язків, але з особистого досвіду він знав, що з молодим господарем краще не спере­чатися. У будь-якому разі, перебуваючи тут, на вер­хівці пілона, протестувати вже запізно. Йому слід було поговорити з патроном раніше.

— Стріляй, як будеш готовий, Батлере. Мета не стає ближче.

Там, на кабелях, Артеміс насилу міг повірити тим страшним словам, що долітали до нього. Батлер ви­тягнув пістолет і став підніматися по перилах, щоб напевно вцілити.

Артеміс не збирався говорити, оскільки контакт з його альтер-его міг мати серйозні наслідки в май­бутньому, але слова злетіли з його губ, перш ніж він зміг їх зупинити.

— Відступися. Ти не знаєш, із чим маєш справу.

«Ох,