Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Був,— кивнув Федя.— Бігав. Не Усейн Болт, звісно, але він цим... жив. От просто дихав цим.
— Травма? — Джекі сумно зітхнула.
— Та ні. Підстава.
Федя замовк, хоча Джекі аж розпирало від цікавості. Але вона відчувала, що варто їй пробурмотіти ще бодай слово, він одразу вижене її з затишного ґанку й більше ніколи не розмовлятиме на цю тему.
— Десь півтора року тому в Дані була невелика травма зв’язок. А тут чемпіонат Європи. Він узагалі не збирався нікуди їхати, але тренер попросив, мовляв, будеш запасним, «просто посидіти», бо заявка команди неповна. Звісно, він поїхав, бо це ж Сан Санич попросив! — Федя занадто сильно крутнув гайку, ключ з дзенькотом зіскочив.— А в день забігу виявилося, що хтось там травмувався, хтось попався з сумнівним тестом на допінг і бігти, власне, нікому. Якби на його місці був я, то просто послав би всіх: «Фіг вам, я не можу зараз, у мене травма!» Але ж це Данько. Звісно, він погодився. Він біг за Україну.
Хлопець замовк і спохмурнів, обмацуючи колесо. Джекі напружено подалася вперед і зазирнула йому в обличчя.
— І що той забіг... погано скінчився? — хрипким від хвилювання голосом спитала вона.
Федя обернувся через плече, коса смужка світла з дверей впала йому на обличчя — дивно, він навіть не розізлився на неї за дурне запитання, просто дивився — сумно й серйозно.
— Як бачиш. Потім ще була невдала операція. Ну, і все. Це вирок. Але то навіть не головне. Просто йому дещо розповіли. Які в них усередині команди розклади були й чого забажали спонсори, і як Сан Санич не хотів свого найкращого спортсмена підставляти, як той відмовився програвати на фініші... Отак і виходить. Той відмовився. А Данька навіть не спитали.
Джекі важко зітхнула, намагаючись позбутися гарячого клубка, що ніби застряг у горлі.
— А потім почалося. Данило ж просто схиблений на чесності. Ще змалечку. Завжди йому треба, щоб усе правильно було. Тобі яблуко — і мені яблуко. Ти завинив — ти й стій коліньми на гречці. Але в житті так не буває. А тут... уявляєш? — Федя різко глянув на неї, і Джекі здригнулася.— Дивишся йому в очі, а там — порожнеча. Була людина — і немає. І головне — ти нічим не можеш допомогти.
— І чим він займається тепер?
— Та таке. Сайти якісь клепає. Хотів навіть піти на контракт до армії, але не взяли, то він трохи волонтерив, але йому... йому важко то все, і фізично, і психологічно. Думав, його попустить, як щось корисне робитиме. Та щось не дуже. Поїхав у Мюнхен, до батьків, але повернувся — каже, що тут йому краще. А тут його Леобургом по голові стукнуло.
Федя підвівся з поріжка, і Джекі, як за командою, встала за ним услід. У цю мить вона чомусь думала не про Данила. От як воно — бачити, як руйнується життя твого найкращого друга, як він згасає, і навіть не знати, що робити? Що робила б вона? Джекі відчула тяжкість у грудях — просто неймовірну, нестерпну. Вона не знала. Бо насправді в неї ніколи не було жодної близької людини. Тільки батько, якого вона майже не пам’ятала.
— Так, ну добре,— тихо сказав Федя.— Досить розпускати шмарклі.
Джекі раптом збагнула, що вже кілька хвилин незмигно дивиться йому в обличчя. Збагнути — збагнула, проте погляду не відвела.
Федя дістав з кишені запальничку, в його долонях спалахнув маленький метушливий вогник. Червоні відблиски заграли на западинах щік. Він запалив цигарку й видихнув тонкий білий струмінь диму. Ланцюжок браслета ніби у сповільненій зйомці ковзнув униз по жилавій руці.
— Ти вмієш кататися на велосипеді?
В сутінках темно-карі очі здавалися пекуче-чорними. Це був дивний стан — почуттів, питань, думок і спогадів було стільки, що Джекі навіть не встигала повністю усвідомлювати їх. Тільки знала, що саме зараз хоче стояти тут, посеред порожнього темного двору, де дзвінко скрекоче цикада, і дивитися на Федю. На те, як падає жовтувате світло з вікна на його блискуче світле волосся. І як він стискає однією рукою кермо свого безглуздого саморобного велосипеда.
А ще в нього гарні вуста. В чоловіків нечасто бувають красиві губи, а коли він ще так злегка підібгає їх, замислюючись про щось, і...
— Джекі!
— М-м?
— Ти вмієш кататися на велосипеді, питаю?
Джекі здригнулася й наче прокинулася від сну Від переляку по шкірі сипнуло морозцем. Кого це вона роздивлялася? Геть здуріла?! Від збентеження й злості на саму себе закололо в животі. Тим часом Федя посміхнувся й примружився, ніби не був упевнений у тому, що побачив. Потім задер підборіддя й злегка втягнув щоки, ледь стримуючи сміх.
Ну от і все. Він повернувся. І Джекі відчула, що готова четвертувати себе за ті кілька секунд слабкості, коли вона підпала під настрій сумної розповіді й роздивлялася його, як романтична восьмикласниця.
— Я?
— Ні, я! — засміявся він.— Ходи сюди, навчу.
Втекти? О так, звісно, втекти! Швидше, ну ж бо! Не стій, як засватана!
А раптом він подумає, що вона дійсно зніяковіла?
От дурепа! Авжеж, він помітив. Добре, хоч надворі темно, побачив би її зараз червоною, мов херсонський помідор!
— Ану залазь! — він підкотив до неї рипучий велосипед.
Господи. Що вона робить? Джекі незграбно видерлася на сидіння, кермо виявилося десь на рівні її плечей. Коли вона востаннє каталася? Років у сім? Федя нахилився й прилаштував ланцюг. А потім... обійняв її ззаду, накрив її руки долонями й міцно притиснув їх до керма.
Вона мало не задихнулася від обурення, але тепер не могла навіть поворухнутися.
— Ти шо це робиш?! — зойкнула вона.
— Допомагаю тобі тримати рівновагу,— промуркотів він просто у неї над вухом.— А ти що подумала?
— Пусти.
— Впадеш.
— Прибери руки, негайно!
Федя ворухнувся, і велосипед почав хилитися вбік.
— Ну що ти робиш, я ж не дістаю ногами до землі! — закричала Джекі.— Я зараз завалюся!
— То що мені робити — прибрати руки чи тримати? — в його голосі вже відчувалася неприхована насмішка, така безжальна й знайома, що всі сентиментальні почуття одразу вивітрилися з голови, ніби їх і не було.
І Джекі зробила єдине, що могла. Натиснула на педалі.
Велосипед рушив з місця, і Федя від несподіванки одразу ж відпустив її.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.