Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Прекрасна людина, — сказав він про священика, йдучи поруч з дружиною і швидко добрішаючи під впливом думок про свій новий обов’язок.
— Так, дійсно, — боязко погодилась м-с Герхардт.
— І церква хороша, — продовжував говорити він.
— Так.
Герхардт озирнувся на всі боки, на будинки, на вулицю, таку залюднену цього сонячного зимового дня, і, нарешті, на дитину, яку несла його дружина.
— Вона, напевно, важка, — сказав він німецькою мовою. — Дай-но її мені.
Стомлена м-с Герхардт погодилась.
— Ну, от! — сказав він, поглянувши на дівчинку і пригортаючи її голівку до свого плеча, щоб їй було зручніше. — Будемо сподіватися, що вона гідна буде всього, що зроблено для неї сьогодні.
І м-с Герхардт добре зрозуміла, що бриніло в його голосі. Присутність цієї дитини в домі, можливо, ще не раз буде приводом для важкого настрою й гострих слів, але інша, могутніша сила стримуватиме Герхардта. Він завжди пам’ятатиме про душу дівчинки. Він ніколи більше не відмовиться від турботи про неї.
Розділ XVI
В останні дні, які Герхардт провів у Клівленді, він наче ніяковів у присутності Дженні й намагався удавати, що не помічає її. Коли настав час від’їзду, він поїхав, не попрощавшись із нею і доручивши дружині зробити це за нього; але пізніше, по дорозі до Йангстауна, він пошкодував про це. «Треба було попрощатись із нею», думав він у поїзді, під гуркіт коліс. Та було вже надто пізно.
А життя родини йшло собі далі. Дженні служила в м-с Брейсбрідж. Себастян улаштувався в тютюновій крамниці як продавець. Джорджу підвищили платню до трьох доларів з половиною. Це було нелегке, нудне й одноманітне існування. Вугілля, харчі, взуття й одяг були головною темою розмов; всі вибивалися з сил, намагаючись звести кінці з кінцями.
На чутливу Дженні тягарем лягало безліч клопот, але найбільше турбувалася вона про своє майбутнє — і не стільки за саму себе, скільки за дочечку й усіх рідних. Вона не уявляла собі, що її жде. «Кому я потрібна?» знову й знову запитувала вона себе. Як бути з дитиною, коли хто-небудь покохає її? А це цілком могло статися. Дженні була молода, приваблива, і чоловіки охоче упадали за нею, вірніше, намагалися упадати. У Брейсбріджів бувало багато гостей, і деякі пробували чіплятись до гарненької покоївки.
— Дівчинко, та ви просто казка, — заявив їй один старий гульвіса років п’ятдесяти з гаком, коли одного ранку вона прийшла до нього якось за дорученням хазяйки.
— Прошу пробачити, — сказала вона, ніяковіючи й червоніючи.
— Та справді, ви чарівні. Нема чого просити в мене пробачення. Я хотів би якось поговорити з вами.
Він намагався поплескати її по щоці, але Дженні вивернулася й поспішила піти. Вона хотіла розповісти про це хазяйці, але сором стримав її. «Чому чоловіки завжди так поводяться?» думала вона. Може, в ній самій з природи є щось негідне, якийсь внутрішній ґандж, що вабить зіпсованих людей?
Цікава риса беззахисних натур: вони — як горщик з медом для мух, їм ніколи нічого не дають, але беруть з них багато. М’яка, поступлива, безкорисна людина завжди стає здобиччю юрби. Люди здалеку відчувають її беззахисність. Для звичайних чоловіків така дівчина, як Дженні, — наче вогник, біля якого можна погрітися: вони тягнуться до неї, домагаються її прихильності, намагаються заволодіти нею. От чому багато хто надокучав їй своїми люб’язностями.
Одного разу до Брейсбріджів приїхав з Цинциннаті якийсь Лестер Кейн, син власника великої фабрики екіпажів, що була добре відома і в самому Цинциннаті, і по всій країні. Лестер Кейн часто бував у Брейсбріджів; особливо приятелював він з м-с Брейсбрідж, яка виросла в Цинциннаті й дівчинкою часто бувала в будинку його батька. Вона добре знала матір Лестера, його брата й сестер і завжди була своєю людиною в родині Кейнів.
— Знаєш, Генрі, завтра приїжджає Лестер, — сказала м-с Брейсбрідж чоловікові в присутності Дженні, — я сьогодні одержала від нього телеграму. От гультяй! Я влаштую його нагорі, у великій східній кімнаті. Будь з ним якнайуважнішим. Його батько завжди був дуже добрий до мене.
— Знаю, — спокійно відповів чоловік. — Лестер мені подобається. Він найбільш цікавий і розумний у родині. Тільки надто байдужий до всього. Ніщо його не цікавить.
— Так, але він дуже милий. Наймиліша людина з усіх, кого я знаю.
— Я буду поводитись цілком пристойно. Здається, я завжди був люб’язним з твоїми друзями?
— Так, дуже.
— Ну, отож-то, — сухувато зауважив чоловік.
Дженні була готова побачити людину незвичайну й не помилилась. До вітальні ввійшов і привітався з хазяйкою чоловік років під тридцять шість, вищий середнього зросту, атлетичної будови, з високо піднятою головою, ясними очима й упертим підборіддям. У нього був на диво дужий і гучний голос, — і знайомі й незнайомі мимоволі зупинялись і обертались, почувши його. Говорив цей чоловік просто й коротко.
— Добридень, — почав він, вітаючись з хазяйкою дому. — Радий знову вас бачити. Як почуває себе містер Брейсбрідж? Як Фенні?
Запитання звучали енергійно й дружньо, м-с Брейсбрідж відповідала так само тепло.
— Я дуже рада бачити вас, Лестер, — сказала вона. — Джордж віднесе ваші речі нагору. Ходімо до моєї кімнати, там затишніше. Як здоров’я дідуся й Луїзи?
Він пішов сходами слідом за нею вгору, і Дженні, яка стояла на площадці, дослухаючись до розмови, одразу відчула його надзвичайну привабливість. Їй здавалося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні Герхард, Теодор Драйзер», після закриття браузера.