Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

— Тобі ще салатика покласти? — знову питає Макар, який сидить поруч. Цього разу він шепоче їй у вухо, щоб не перебивати чергову історію друга про те, як вони навчались у гірничо-металургійному. Можливо, він уже сотню разів чув ці історії, які ну точно вже із часом обросли купою вигаданих і гіперболізованих фактів. Ну хто повірить, що Макар Гмиря залазив п’яним на п’ятий поверх гуртожитку пожежною драбиною?..

— Дякую, ні, — Соля черговий раз делікатно відмовляється від турботи чоловіка. А совість у цей момент обережненько коле десь у районі лопаток. Мовляв, люба моя, можливо, ти хоч якось продемонструєш чоловікові свою вдячність? Чисто з увічливості. Дівчина нахиляється до чоловіка: — Може, тобі навпаки подати щось із тієї частини столу?

— Не хвилюйся, у мене руки довгі, — усміхається.

— Вірю, тому не треба демонструвати й витягувати їх за моєю спиною, — повертає усмішку, занадто солоденьку як для того, щоб бути правдивою і щирою. Макар хмикає у відповідь, але чесно прибирає руку, що до цього намагалась її обійняти.

Веселощі продовжуються. І Макар відкривається перед дівчиною ще з одного нового боку. Хто б міг подумати — він грає у твістор. І показує неабияку гнучкість тіла. Коли Гмирі доводиться переставити ногу на синій, перекинувши ту через Солю, дівчина не витримує. Пихкаючи, ніби пробігла вже тридцять кілометрів із марафону, питає:

— Ти випадково не займався балетом? Чи акробатикою там?

— Тільки йогою, — сміється Гмиря, який зовсім не втомився. І Соломія за це рівне дихання на противагу її зірваному хочеться покусати чоловіка. Ну скільки можна бути таким самовпевненим?

— Серйозно йогою?

— Угу, — усе ж Макару стало складніше в новій позі. — Не відвертайся. Тобі кажуть праву ногу на зелений ставити.

— От трясця!

Після того як купа мала нарешті руйнується та всі під акомпанемент сміху завалюються на платформу, Макар пропонує дівчині пройтися.

— Куди?

— У ліс.

— Звучить не дуже безпечно, — відбиває Соля, але погоджується на прогулянку.

Повітря в селі невимовне. Усе ж їй потрібно частіше вибиратися кудись ближче до природи, щоб кров збожеволіла від кількості чистого кисню.

— Я тобі зовсім не подобаюсь, Солю? — дівчина настільки не очікувала такого питання від Гмирі, що чіпляється за гілку, скинуту вітром на дорогу.

— Кхм, Макаре, — починає та замовкає, перебираючи слова в голові. Закликає досвід роботи в журналістиці допомогти їй у цій незручній ситуації. Але той мовчить. Зрадник.

— Я вже зрозумів, — з частинкою суму сміється чоловік. — І це б’є по моєму самолюбству. Усе ж я сподівався на взаємність. Бо ти, Солю, мені дуже сподобалась.

— Макаре, твоє самолюбство має залишитися в нормі. Я ніяк не хотіла по ньому вдарити. І це, можливо, моя проблема? Те, що я не змогла до тебе занадто сильно прив’язатися.

— Ти в мене питаєш? — чоловік зупиняється і навалюється спиною на потужне дерево, що росте поруч зі стежкою.

— Ні, — Солі доводиться стати поруч. — Я сама й як треба не знаю, що в мене за біда така з прив’язаністю.

— Психолог? Здається, мені хтось рекомендував пропрацювати деякі проблеми.

— Не допоміг. Треба буде ще пошукати фахівця, — Соля ніяково усміхається, сподіваючись на відповідний жест. Їй важливо знати, що Макар на неї не ображається. Здивовано розуміє, що це ніяк не пов’язано із завданням редакції. Просто Гмиря — гарна людина.

Макар мовчить довго, розглядаючи Солю. І вона черговий раз за цей день подумала, що це справжній скарб — відсутність телепатії. Інакше б вона не змогла втримати ту лавину думок і прогоріла б уже на перших хвилинах спілкування. Коли переглядання вже стають натягнутими, дівчина несміливо наважується запитати:

— Ми ж можемо залишитися друзями поки що?

— Мабуть. А тобі це навіщо?

— Ти цікава людина, Макаре. Сьогодні ти зовсім відкрився з нового боку для мене. І якою б я спонтанною не була, у стосунках я не хочу поспішати.

— А ти спонтанна? — переводить тему, вчепившись за привід.

— Ох, ну раз сьогодні ти зняв костюм манірного бізнесмена, мені теж доведеться скинути маску елегантної журналістки.

— І що там, під маскою?

— Був час у моєму житті, коли я мало не щоночі гуляла з вуличними музиканти. Декламувала вірші Костенко та Стуса. А ще я іноді співаю в кабаре.

— У нас існують кабаре? — черговий раз за день брови Макара підлітають вище лінії росту.

— Назва пафосна, більше схоже на бари зі специфічним підходом до розважальної програми.

— Ти дійсно вмієш дивувати. А що, мені якийсь вірш продекламуєш?

Соля оглядається навкруги, вихоплює поглядом пень від зрізаного під корінь дуба. Заскакує ногами на імпровізовану сцену, наче в дитинстві вірш розповідає. І з театральною драматургією та надривом починає:

— Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,