Читати книгу - "Без крові. Така історія"

205
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 82
Перейти на сторінку:
можуть його виявити, бо живуть у часи, де немає місця романтиці. Часи купців, капіталістів і бюрократів — дехто так і казав: «у жидівську годину». Вони мріяли про героїчні чи, в усякому разі, особливі, шалені вчинки; а натомість ледарювали по кав’ярнях і відчували, як їхній час минає, а їхня єдина повинність — бути дисциплінованими машинами посеред новостворених машин, очікуючи загального економічного і соціального поступу. Саме тому сьогодні, дивлячись на світлини воєнних часів, ми не ймемо віри, що чоловіки, ось так просто покинувши на столиках у кав’ярнях свої склянки зі слабоалкогольними напоями, бігли з цигаркою в зубах у призовні комісії, усміхаючись в об’єктиви і тримаючи в руках скручену газету, де на перших шпальтах писали про початок війни — війни, яка потім послідовно й у найжахливіший спосіб перетворила всіх їх на криваве місиво і зробила це з таким терпінням, з яким не могла зрівнятися ніяка лють минулих воєн. Певним чином, вони шукали цього безсмертя. Якщо описати трагедію тих літ у кількох словах, то їх просто згубила бідність власної уяви — для того, щоб змусити калатати свої серця, вони не придумали нічого кращого за війну.

Маємо те, що маємо.

Ось тепер тут, на засніженому схилі, поки капітан горланив «В укриття, грець би вас узяв!», серце аж вискакувало з грудей. Та ховатися було ніде, була якась деревина біля волів, що дуріли, бо до них були прив’язані 149-міліметрові гармати: не надто втечеш, коли тобі до спини прив’язана бойова гармата. «Кабіріа, не відходь від волів». — «Трясця, капітане, нас тут усіх порішать, треба тікати! Капітане!» А капітан має лише тридцять років за плечима, які треба рятувати, і хтозна, що він залишив у своїй склянці, починаючи свій біг, що тепер продовжує на хребті гори, закликаючи солдатів до бою. Кабіріа має рацію, треба тікати звідси до того, як тебе розірвуть на шматки, тож тікає Ультімо, тікає Кабіріа, тікає Малий, усі, хто стоїть біля кулеметного гнізда, що сховане під снігом. Вони тікають на півсотні метрів від снарядів, що навмання несуть смерть. І різкий крик виринає із горла Ультімо, як же калатається серце! Наприкінці вони бачили своїх ворогів в обличчя, а потім лише спиною, — коли тікали геть. У окопі, викопаному нашвидкуруч, знайшли солдата, у якого одна рука перетворилася на кашу, а інша була піднята, наче він хотів щось спитати. «Нуж-бо, питай, камраде. Чи можу я залишитись живим?»

Ультімо присів поряд із Малим, що, ридаючи, сидів у снігу. Він оглянув хлопця, але не знайшов жодного поранення. «Що таке, Малий?» Ультімо забрав у хлопця із рук рушницю і поставив її поряд. Капітан віддавав накази, намагаючись змусити солдатів рушити знову. Малий, тремтячи, ревно плакав. Це було приголомшливе видовище. Малий був кремезним парубком, важив сотню кіло і був найвищим на зріст. Минулого вечора він, побившись об заклад, голіруч тягнув волів, а ще за кілька лір протанцював із ними вальс, співаючи німецькою. Ультімо втер хлопцю очі. Серце тріпотіло. «Треба рушати, Малий». А крем’язень лише промовив: «Ні». Тоді Ультімо взяв його на плечі, наче пораненого: а він таки був поранений, проте тільки вони двоє знали, де саме.

— Облиш, — мовив Кабіріа.

— Я впораюсь, — відповів Ультімо.

— Маячня.

Він поклав руку Малого собі на плече і так, удвох, вони винесли хлопця. Малий перестав ридати.

Так вони відчули на собі саме те братерство, до якого прагнули. Безперечно, цьому посприяли смерть і страх, але, крім того, ще й відсутність, абсолютне зникнення з очей дітей та жінок, — нереальні обставини, завдяки яким вони відчували дуже особливе, майже первісне піднесення. Де немає ані дітей, ані матерів, ти — це сам Час, без минулого і без майбутнього. Там, де немає ні коханок, ні дружин, ти знову — дикий звір з єдиним інстинктом: вижити. Вони відчули, як це — примітивно існувати, просто бути самцями — можливо, у своїх товариських ритуалах юності чи під час швидкоплинних вечорів у борделях вони вже пізнали щось схоже. На війні все було більш правдивим, більш довершеним, оскільки в неухильній боротьбі ця оголена звіряча сутність самців проривалася назовні і, так би мовити, замикалася в собі й утворювала химерну сферу досконалої форми. Це були самці, позбавлені будь-якої батьківської відповідальності, висмикнуті з Дійсності. А тому закономірно, що лишалося лише битися. Оскільки зазвичай ми не можемо настільки ж виразно відчути абсолютну простоту власного єства, багато хто віднаходив у цьому п’янку насолоду і несподіване розуміння власного «я».

Окрім повсякденної жорстокості окопних буднів, вони розділяли також і відчуття того, що це життя у найчистішому вияві, найщиріші кристали людинолюбства, перенесені у невибагливу простоту існування. Безстрашні діаманти. Ніхто не міг би збагнути цього відчуття, але кожен з цих вояків бачив його в очах один одного, як у дзеркалі, воно належало лише їм, було таємницею, на якій ґрунтувалося їхнє братерство. Воно було незнищенне. Це була краща частина їх самих і ніхто не міг її відібрати.

Ті, що вижили, потім ще довго намагалися віднайти це відчуття в мирний час у повсякденному житті, але даремно. Врешті, вони так сильно жадали знову його відчути, що намагалися штучно відтворити все це в товариському дусі політичної утопії, яка підіймала їхні спогади на рівень ідеології, намагаючись жорстокими методами віднайти у кожній людині її кращий бік і мілітаризуючи мирний час і людські душі. Саме завдяки їм стільки європейських країн пізнали, що таке фашизм, адже багато хто з цих людей щиро вірив у те, що зможе навчити власних односельців тій істині, яку пізнав, сидячи в окопах. Проте та вивірена точність, з якою цей експеримент знову вів їх, як нічних метеликів на світло, у нову війну, дозволяє їхнім нащадкам побачити те, про що, можливо, здогадувались їхні пращури, та чого не хотіли визнавати: те, що для них було спомином і мрією, могло здійснитися лише коли навколо відчувається кривавий аромат звірячої бійні.

Двадцять один рік по Першій світовій війні вони могли вступити в нову війну досвідченими воїнами, і нерідко на самоті, на схилі віку, саме це змушує замислитись над тим, настільки ж сліпучим у прогнилих окопах Сомми чи Карсо було те відчуття первісного братолюбства, яке можна було б назвати виявом справжньої людяності. Тож неможливо було не берегти той колись уже втрачений мир.

Проте мир виявився річчю непростою.

Власне, я сам у мирний час почувався непевним і розгубленим, ніколи так і не зрозумівши справжнього його значення. Я не хочу й думати, що змарнував

1 ... 31 32 33 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"