Читати книгу - "Уот"

Коли Уот поступив на службу до містера Нота, туди приводили собаку, яку звали Кейт. Кейт була собакою винятково незугарною. Навіть Уот, який через всю любов до пацюків ставився до собак упереджено, і той не міг пригадати бридкішої за Кейт. Розмірами вона не дуже вдалася, але й дрібною її не можна було назвати. Це була середнього розміру собака з огидною зовнішністю. Її назвали Кейт не на честь, як дехто вважав, Джімової Кейт, яка так невдовзі стала вдовою, а на честь іншої Кейт, такої собі Кетті Бірн, далекої родички дружини Джо Мей, котра теж невдовзі стала вдовою, і оцю Кетті Бірн полюбляли як Ган, так і Дон, яким вона, як бувала у них, завжди дарувала гостинець — фунтик жувального тютюну, бо як Ган, так і Дон без тютюну не могли і кроку ступити, все жували його та жували, але ніяк не могли нажуватися досхочу.

Кейт іздохла, коли Уот був ще на першому поверсі, її замінили собакою на прізвисько Цис. Уот не знав, на честь кого того собаку назвали Цисом. Якби він запитав, узяв би, вийшов би і звернувся б до них, чуєш, Гане, або послухай, Доне, Кейт, я знаю, названа так на честь Кетті Бірн, а на честь кого названо Циса? Тоді б, може, він і дізнався про те, що хотів. Але хоч як би Уотові кортіло про щось дізнатися, він ніколи не переходив певної межі. Бували моменти, коли він відчував неабияку спонуку і вже ладен був, особливо коли бачив, які почуття викликало це ім’я у Гана і Дона під час, скажімо, віддання певних наказів, отже, ладен був повірити, що саме так звали якогось їхнього друга, якогось друзяку-побратима і що саме на його честь вони назвали свого собаку Цисом. Але то було лише припущення, і в інші моменти Уот був схильний гадати, що собаку назвали так не на честь якоїсь людини, Циса, а просто, щоб якось назвати, тобто визначити, для нього самого, для інших, вирізнити з-поміж інших собак, а ім’я Цис було нічим не гірше за всі інші, навіть милозвучніше за цілу низку інших імен. Коли Уот з першого поверху перебрався на другий, Цис іще був живий. А що сталося після того з собакою і з близнюками-карликами, він і гадки не мав. Тільки-но він опинився нагорі, як нижній поверх зник з його очей і вилетів геть з голови. Це можна вважати дуже сприятливим збігом обставин, коли щось водночас зникає і з очей, і вилітає геть з голови. Хіба ж ні?

В Уотові обов’язки входило зустрічати Гана з Доном, коли вони приходили під двері зі своїм собакою, і, якщо лишалася якась їжа, стояти й пильнувати над ними, щоб не лишилося ані атома поживної страви. Але не минуло й двох-трьох тижнів, як Уот, ні з ким не порадившись і не спитавши дозволу, раптом занедбав свої обов’язки. З того часу він, якщо лишалася якась їжа для собаки, виносив її за двері, ставив на сходинки, висипав у собачий полумисок, запалював вогонь в коридорі, який і найтемнішої ночі освітлював сходи, крім того, він приладнав до собачого полумиска кришку, яка міцно кріпилася до вінець тугими зажимами. Так Ган і Дон поступово привчилися розуміти: якщо на сходинках не було собачої миски, значить, сьогодні їжі для Кейт або Циса не передбачалося. Їм не треба було грюкати у двері і цікавитися, бо одного погляду на порожні сходинки було досить. Вони навіть привчилися розуміти: якщо в коридорі світла немає, значить, і їжі для пса теж немає. Вони також точно визначили собі місце, звідки видно було коридорне вікно, щоб або заходити на подвір’я, якщо там світилося, або розвертатися і йти додому, якщо в коридорі було темно. На жаль, користі від такої звички не було ніякої, бо коли Ган і Дон зненацька виходили з-за кущів, завертали за ріг і поспішали до дверей чорного ходу, то побачити коридорне вікно вони аж ніяк не могли, бо воно виходило на протилежний бік, і дізнавалися вони, є там світло чи немає, лише підійшовши впритул до дверей, так близько, що можна було дотягнутися до них палицею, аби бажання було. Але Ган і Дон навчилися з часом дізнаватися ще на відстані десяти-п’ятнадцяти кроків, світиться коридорне вікно чи ні. Бо світло з коридорного вікна, хоча й невидиме з іншого боку стіни, все ж кидало відблиск на все довколишнє повітря, відблиск, який у сутінках, а особливо темної ночі, можна було побачити з відстані не менше десяти-п’ятнадцяти кроків. Отже, від Гана і Дона вимагалося лише темної ночі пройтися темною вулицею до того місця, звідки, якщо коридорне віконце світилося, було видно тьмяний драглистий відблиск, який тріпотів, зависав у повітрі, а вже від того місця або крокувати вперед до дверей, або розвертатися і через ворота йти собі геть із подвір’я. А у розпалі літа тільки порожні сходи або сходи, увінчані мискою з собачою стравою, могли сказати Гану, Донові, Кейт чи Цисові, є сьогодні харч для собаки чи немає. Бо у розпалі літа Уот не запалював світла в коридорі, якщо лишалася їжа для собаки, ні, бо у розпалі літа сутеніло десь близько пів на одинадцяту, якщо не об одинадцятій, і двері, а вони виходили якраз на захід, поглинали спалахи літнього світила, що несамовито конало. Розпалювати світло в коридорі за таких умов означало б марнувати гас. Але більш як три чверті року завдання Гана і Дона значно полегшувалося у світлі того, що Уот відмовлявся стояти над собакою, коли той їв свою страву, але виконував всі свої інші обов’язки. Після цього Уот, якщо він цього вечора одразу після восьмої виносив миску, зразу ж після десятої забирав її на кухню, мив і ставив на полицю для завтрашнього вжитку, тоді замикав на ніч двері і піднімався сходами, тримаючи лампу високо над головою, щоб видно було, де на які сходинки ставити ноги. І ці сходинки кожної ночі здавалися не такими, як учора, вчора, припустімо, вони були стрімкі, сьогодні — низькі, вчора — довгі, сьогодні — короткі, вчора — широкі, сьогодні — вузькі, вчора — безпечні, сьогодні — небезпечні. Так він щоночі після десятої дряпався ними, наступаючи на тремкі й мерехтливі тіні.

Те, що Нот, перепрошую, Уот відмовився наглядати за собакою, коли той поглинав страву містера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйозні наслідки як для Уота,