Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 21

Але, звичайно ж, в школу ми пішли тільки «офіційно». Поки Марина зі Славою з`ясовували стосунки в його квартирі, ми з Артемом чекали в кафе навпроти. Я ніяково копирсалася ложечкою у вже розталому морозиві, коли у Артема задзвонив телефон. Широко усміхнувшись, він продемонстрував мені номер Слави на екрані.

- І шо, татко, коли весілля гуляємо? - і раптом посмішка сповзла з його обличчя, - Та поруч ми, зараз будемо.

- Що ....

- Не знаю ... Їй погано стало. Ходімо.

Коли піднялися на поверх, я почула плач. Двері квартири Слави були відчинені навстіж. Першою я побачила Марину. Зіщулившись у грудочку дівчина лежала на дивані і ридала. На її світлих джинсах швидко розтікалася кривава пляма.

- Ти-ии! Ти що зробив, - Артем схопив Славу за комір сорочки і струснув так, що його голова безпорадно сіпнулася.

- Я не бив її! Не бив, клянуся, - заскиглив хлопець, - Пальцем не зачепив! Ми тільки говорили! Марино, та скажи ти їм ....

- Віка, будь ласка, допоможи, - сиплий голос Марини протверезив, вирвав з паніки, що охопила мене.

- Артеме! Артеме, відпусти його, - я буквально повисла на ньому, - Її треба відвезти в лікарню. Ходімо.

Артем взяв Марину на руки, заніс в машину. Ми дісталися до лікарні швидко. Дуже. І все одно було вже занадто пізно. Лікарі не змогли врятувати дитину, але врятували її матір. Слава не збрехав, за висновком лікарів причиною викидня була не травма. Принаймні не фізична.

Ми зателефонували мамі Марини, і вона відразу ж приїхала в лікарню. Її тата не було в місті, але він повинен був незабаром повернутися.

- Чому ж вона мені нічого не сказала? - ридала жінка, - Чому ...

- Боялася, ви її з дому виженете, - без натяків відповіла я.

- Та як же ... Та я б ніколи .... Бідна моя дівчинка.

- Це не ваша вина, - я обняла її за плечі. Тихо попросила Артема принести заспокійливе, - Чуєте? Ви не винні. І вона теж.

Я думала, що Слава все ж приїде. Але замість нього з'явився Павло. Звичайно, мама Марини не бажала його слухати. Більш того погрожувала судовим позовом, однак його ніхто не подав. Всі з усіма розібралися. Адже по суті це і правда був нещасний випадок. Трагічний наслідок якихось жорстоких слів, сказаних замість пропозиції вийти заміж або хоч обіцянки подбати про Марину та їхню дитину. Славу в якості покарання батько відправить в армію - як раз на весняний призов. А нам з Артемом було наказано зберегти те, що трапилося в таємниці. Ніби ми були схожі на тих, хто стане базікати. Втім, чутки все одно з'явилися, але Марина поводилась ніби нічого не сталось і зовні блищала, як і раніше. Мене вона уникала, але я на це не ображалася. Чудово розуміла, що нагадую про те, що сталося.

- Віка, вибач за цей ігнор, - одного разу підійшовши до мене в коридорі, сказала вона.

- Я все розумію.

- Мені просто ніяково якось, - ніби не почувши продовжила вона, - Не по собі. Але не через .... Не через все це. Через минуле. Я поводилась як сука, а потім приперлася просити допомоги, і ти не відмовила.

- Ти б вчинила так само.

- Не вчинила б, і ми обидві про це знаємо, - сумно посміхнулася дівчина, - Загалом, я справді дуже вдячна і дуже шкодую про те, що ображала тебе. Вже хто, а ти точно не заслуговувала такого ставлення.

- Проїхали, - відмахнулася я. Після цієї історії мені стало здаватися, що всі «шкільні» біди і проблеми залишилися в якомусь іншому житті. Втім, це в якійсь мірі дійсно так, адже вони були в дитинстві, а значна його частина вже пішла тоді.

- Мені дуже, дуже шкода!

- Не хвилюйся, все нормально, - нервово перебила вона, - Так навіть краще, чесно. Я все одно не готова бути матір'ю. І взагалі, враховуючи, якою я була, на мене, а отже й на дитину навряд чи чекало б щось хороше. Але урок засвоєно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍