Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 22

Наші дні

- ... насмоктала на тачку, пизда тупа, - бризкаючи слиною і розмахуючи руками кричав мені в обличчя мужик. З одутлим обличчям, в засмальцьованій футболці, одягненій в кращому випадку тиждень тому, і розтягнутих спортивних штанях, з яких вивалювалося величезне черевце, він так і просився в який-небудь соціальний ролик про шкідливий вплив алкоголю. 

Запах останнього від нього був різким настільки, що я ледь стримувала нудоту. Подумки я благала, щоб вона була тільки від мерзенного запаху і стресу, а не, наприклад, через струс мозку.

- Це ви їхали на червоний, чоловіче, а не я. І тон змініть, будь ласка, - крижана інтонація успішно приховувала те, наскільки я налякана. Через аварію - старенький седан вдарив мою машину настільки сильно, що ліве крило і двері перетворились на місиво. Через цю гору жиру, що загрозливо нависала тепер наді мною. Я не була впевнена, що ледь тримаючись на ногах, зможу захистити себе, якщо він почне розпускати руки. 

Імовірність останнього з кожною хвилиною ставала все більш очевидною. А ось допомогти ніхто не поспішав. Інші учасники руху просто намагалися якнайшвидше вибратися з затору. Так, лицарство однозначно мертве.

Ну чому, чому цьому придурку знадобилося в'їхати в мене саме тоді, коли я і так майже спізнювалася на іспит?

Я потерла палаюче плече. Знову прислухалася до організму, намагаючись з'ясувати, чи болить ще щось. Але зосередитися навіть на цьому не виходило. Зате промайнула думка, що потрібно викликати поліцію.

Відвернувшись від мужика, що продовжував кричати й материтись, я залізла в машину і зняла з тримача телефон.

- О, йобарю своєму дзвонить, - заверещав мужик. І раптом грубо схопив мене за, на щастя, праве передпліччя. Напевно, цим би не обмежилося, але його раптово зніс бульдозер. Саме ця асоціація виникла із хлопцем, що з`явився невідомо звідки, і якого я впізнала б і з заплющеними очима. Він тим часом впечатав миттєво втратившого весь свій запал мужика в дверцята машини.

- Не треба, - я обхопила його торс і плечі наскільки вистачило довжини рук, - Артеме, залиш його!

Той, на щастя, підкорився. Відпустивши мужика, обернувся і схилився до мене обережно взявши за плечі.

- Ти ціла? - тремтячим голосом запитав, утримуючи мій погляд своїм. Тим, у якому я, як і багато років тому, тонула знову.

- Так, все в порядку, - відступила на крок, - Спасибі.

Позаду нього знову взявся обурюватися мужик.

- Я тебе зараз по асфальту розмажу, - обернувся до нього Артем.

- Навіть не думай його чіпати, - прошипіла я, - Мені проблеми не потрібні.

- Так, це я, виявляється, створюю ..., - він замовк. Зажмурився на кілька секунд, куйовдячи волосся на маківці. Саме так він робив завжди, коли намагався заспокоїтися. Серце тоскно защеміло знову. Щоб відволіктися я подивилася на свою понівечену машину, обвела поглядом щільний рух навколо. Однак погляд зачепився лише за кинутий в парі кроків мотоцикл - той самий, а потім знову повернувся до чоловіка, що стояв поруч. Під його розхристаною шкіряною курткою була надіта проста біла футболка, що підкреслювала жорсткі рельєфи м'язів грудей і преса. Подерті джинси м'яко облягали стегна.

- .... мухою тільки давай, час-гроші, - тільки зараз я помітила, що Артем з кимось говорить по телефону. Точніше, вже закінчував розмову.

Він прибрав телефон в кишеню джинсів і ступив до мужика, що злякано втиснув голову в плечі. Вхопивши його за брудний комір футболки щось тихо сказав. Той закивав головою як китайський бовдур. Потім застрибнув у свою понівеченого тачку.

- Він що робить? - ахнула я, коли він різко розвернувся вилетівши на зустрічну, і понісся геть.

- Звалює поки цілий, - посміхнувся Артем.

- Я не зрозуміла…

- Зараз приїде евакуатор, забере твою тачку і відвезе в сервіс. Там з неї зроблять цукерку.

- Артем, з якого це дива ти втручаєшся?

- А що повинен був забити на те, що цей мудак розпустив свої брудні лапи і проїхати повз? Не знаю, як твій шляхтич, а я не з таких.

- Ага, розпускати «брудні лапи» можна тільки тобі, - голос бридко дзвякнув. Артем знітився і відвів погляд.

- Я прошу вибачення за те, як поводився тоді, - зніяковіло промовив він.

- Артем, я вдячна за захист. Правда. Але інше занадто. Ми не перебуваємо в тих стосунках, які передбачають подібні жести з твого боку.

- Чого? - скривився він.

- Ти мені не чоловік і не ..., - та він же знущається зараз!

- А, до речі, де він? Що ж твій шляхетний лицар НЕ прискакав на виручку?

- Не твоє діло! - огризнулася я. Відвернулася і глибоко зітхнула, наказуючи собі заспокоїтись. Вдалині побачила евакуатор. Швидко вони, однак. Коли під'їхали, Артем підійшов до водія і сказав кілька слів. А потім мені залишалося лише забрати з машини сумку і спостерігати як хлопці спритно вправляються з завантаженням. Однак рішення я вже знайшла - просто попрошу прислати мені рахунок за ремонт. Не влаштовувати ж скандал кінець кінцем.

- Поїхали, підвезу, - повернувся до мене Артем.

- Я з тобою нікуди не поїду. Зараз викличу таксі і ...., - відкривши сумку, дістала блокнот. Надряпала номер телефону та адресу електронної пошти, вирвала лист і простягнула Артему, - ось, нехай надійшлють мені рахунок за ремонт і наберуть, як буде готово. Ще раз спасибі за допомогу.

- Мій не змінився, - широко посміхнувшись, Артем нарочито акуратно склав аркуш і засунув у внутрішню нагрудну кишеню куртки, - Пам'ятаєш ще або набрати?

- Не варто, - те, що дуже схоже ніби я дала йому свій номер телефону дійшло тільки тепер. Не подавши вигляду, я пройшла на тротуар. За межами жвавої проїжджої частини відчула себе трішки спокійніше. І від цього біль в плечі теж посилився. І зовсім не трішки.

- Віка, навіщо ці понти - поїхали, - Артем взяв мене за руку. Легкий зовсім невинний дотик, а по всьому тілу миттю розлилася гаряча хвиля. Так, ніби його руки пройшлися ньому і ....

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍