Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

- Привіт, Лесик. Не кидай трубку, поговорити хочу.

- Привіт, Тарас. Не впевнена, чи є потреба.

- Є потреба, нагальна.

Помовчали трохи одне одному в слухавки, почув як зітхнула.

- Слухай, я не хочу розмовляти про ту ніч. Її не було і по тому.

- Оце вже ні! Лесик, я зараз на роботі, до завтра не звільнюсь, та вранці одразу до тебе заїду, якщо пустиш. Мені дійсно треба тебе побачити, не хочу телефоном.

Знову паузу послухав.

- Я неподалік твоєї лікарні, тож давай не відкладати - чекай у гості. Буду біля корпусу – наберу.

Скинула не дочекавших моїх слів у відповідь. Добре, хочеш тут – поговоримо тут. Вже знаю, що маю сказати. Ніколи на брак слів не жалівся, а зараз вперше так уважно добираю. Я не знаю, чи не розчарую її, та намагатимусь цього не зробити. Я не знаю, як бути поруч з людиною, яка є важливою та близькою, але вчитимусь. І точно впевнений, що відпускати не хочу і не зможу. Та і дружби вже не хочу – мені потрібно набагато більше. Крокував доріжками поруч корпусу, чекав щохвилини коли знайомий силует побачу, та мою перерву раптово скінчив телефонний дзвоник – на термінову консультацію викликали. Дорогою написав, що на пів години в роботу занурюсь, хай зачекає, якщо може. Погодилась, сказала на лавці біля входу буде. Пів години у сорок п’ять хвилин перетворились, сподіваюсь, вона ще не пішла, заспокоював себе, поки сходами вниз летів. Дочекалась, он вона – сидить на лавці. Та не сама, в компанії. Кляті звички, клятий гарем… Поруч Лесика Марина сидить, моя колишня, що разом із чоловіком і малою теж у «Галявині» жила. Мабуть, впізнали одна одну, сидять, базікають, з великих стаканів щось сорбають. Марина першою мене помітила:

- Тарас, щось ти довго, я вже твій айс-лате у Лесі відібрала та приговорила, все одно розтанув би.

- Микола Сергійович викликав, затримався трохи, - дивлюсь не Лесю, бачу, хитрий погляд, не знаю тепер на якій козі до неї під’їхати, шкереберть весь задум пішов. Марина тим часом жбурнула «мій» спорожнілий стаканчик до урни, обійняла Лесю наостанок і попрямувала до лікарні.

- Ну, смали, друже, я на місці, - озвалась до мене Лесик.

Овва, друже? Поганий початок.

- Лесик, слухай, я хочу вибачитись, що так ранок той спаскудив. Я у жодному разі не шкодую…

- О, привіт, мій любий доктор! – чую за спиною.

А щоб тебе підняло і гепнуло! І обертатись не треба, чую – то Сніжана, колега моя з іншого відділення. Так, теж колишня. Аж очі заплющив від безсилля і занепаду всіх надій разом узятих. Так, то чудово що українки найчарівніші – далеко щастя шукати не треба, не виходячи з роботи на красуню щоразу натрапляєш. Звісно, дуже добре, коли зі своїми жінками і після розриву стосунків друзями лишаєшся. Згоден, то доволі прикольно, коли з колишніми стосункі настількі легкі, що навіть фліртуєте іноді. Та неймовірно недоречно, коли весь той гарем по черзі підходить, коли намагаєшся дівчині вербально довести, що ти вартий її уваги! Сніжана - типова жіночка-киця: легка вертка хода, кокетливе вбрання, манірна говірка спокуслива – все що зараз краще подалі звідси було б. За звичкою проходячи повз підморгнула, по плечу легенько рукою провела, Лесі привітне вітання вимовила і далі собі пішла. Поки про себе рахував для відновлення рівноваги, очей на свою співрозмовницю не підіймав, а як підняв – так і завис. Лесик сиділа і тихо реготала, затуляючи собі кулаком рота.

- Тарас, це просто неймовірно. Не візит до лікарні, а епізод «Величного століття»! Слухай сюди, Сулейман Пишний, - Леся відкашлялась, видихнула, прибрала посмішку. – Я щиро тішуся з того, що цього разу ти не тікав від мене в іншу країну, бо то було б прям таки дуже образливо. А щодо тієї ночі – і я не казатиму, що її не було – бо вона була, і була прекрасна. Здається, я теж ні про що не шкодую. Ми обідва свою цікавість втамували, розрубали вузол довкола якого задовго кола намотуємо. Та й добре - тепер давай далі жити. Скажу відверто, мені потрібен простір, аби повернутися до спілкування у чисто дружньому форматі. Ти маєш такого досвіду вдосталь, та я трохи часу потребую. Ми не сваримось, ми просто беремо паузу. Сподіваюсь, у такому проханні ти мені не відмовиш.

Оце вже хвилину, мабуть, сиджу, вирячивши очі і ними кліпаю.

- Лесик, я не зовсім таке сподівався почути.

- От і добре, що я тебе випередила. Тарас, чесно, я не впевнена, що те що між нами було, можна перетворити… Варто намагатись перетворити на відносини. Ми занадто довго і добре одне одного знаємо. Ти непостійний у звичках, я – у почуттях. Почнемо кожен сам себе ламати – не вийде, одне одного – розсваримось, а я дійсно вважаю тебе людиною не чужою – не хочу все остаточно зіпсувати, розумієш?

Ще б пак, Лесику, ще б пак… Та якось до цієї миті думав, що варто було б ризикнути.