Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

class="p1">Лікар кивнув:

— Ви і про дочку знаєте?

— Я ж консультант у поліції… Тому й приїхав. До речі, я — Андрій. А ви?

— «Роздягайтеся, хвора!» — «А ви?» — різними голосами продекламував лікар і, реготнувши, втер руку об халат. — Не чули цей анекдот? Євген Павлович мене звати.

Андрій насторожено потиснув його теплу долоню. Лікарський жарт пролунав навдивовижу недоречно.

— Без вас ми б не впоралися, — серйозно мовив Євген Павлович.

Андрій знітився:

— Та годі вам… Попередні три рази якось же давали раду.

Євген Павлович зітхнув.

— Вона спершу повіситися намагалася. Удосвіта, коли дочка зникла, — на карнизі від фіранок… То він їй на голову обірвався. Дванадцять швів наклав… Начебто, адекватно поводилася… Казала, — на емоціях… Відпустив додому. То вона газ у квартирі відкрутила… Добре, сусіди запах відчули! Не встигла як слід надихатися. Ну, а сьогодні — прошу дуже: двічі підряд. Їй уже якась інша допомога потрібна, — він постукав себе пальцем по скроні. — А ми тут що можемо! Я й чергова медсестра — ото й уся допомога… Добре, що сьогодні Оксі, інші взагалі безтолкові.

— Оксі — це Оксана?

— Ксеня. Але всі називають Оксі. Медсестри добу через дві працюють. А я взагалі, можна вважати, без вихідних!

— А Гала… Вона через дочку?

— Через хвору голову! Інша мати шукала б до кінця! А ця… Жити їй не хочеться…

— Це ж треба: в сорочці людина народилася, й не цінує! Чотири рази жива лишилася…

— Три, — понуро мовив Євген Павлович. — Як то кажуть, лікар сказав: «У морг», значить — у морг.

Андрій спохмурнів:

— А чому три?

— Четвертий вона не переживе.

— Ні? — Андрія вразили не так його слова, як цілковито байдужий голос.

— Вона артерію пробила. Потрібна судинна хірургія, а це лише в області.

— То чого ж не везете?!

Лікар байдужо подивився на годинник.

— Ну, краще б узагалі звідти реанімобіль чекати. А він там зараз на виїзді, і теж по області. У кращому разі години за три тільки сюди виїде. Плюс дорога. Вона стільки не проживе.

— То везімо самі! Треба ж щось робити! — Андрій раптом усвідомив, як по-дурному, бездарно вони марнують дорогоцінні секунди — наче топлять пічку пачками банкнот.

— Та заспокойтеся ви. Якщо наша «швидка» заведеться — поїдемо. Михайлович там довбається, отже… Але однак не довеземо…

— Треба хоча б спробувати!

— Та ми спробуємо, ясно, — він знову поглянув на годинник. — Якщо за десять хвилин не заведеться, попрошу дільничного, щоб на своїй віз… Просто кажу вам, як є: хоч зараз ми виїдемо, хоч за годину, чи навіть якби уже їхали — однак шансів немає.

— Мені здається, так не можна, — Андрій знову спохмурнів.

— Як? Казати правду?

— Ні у що не вірити.

— А краще вірити в те, чого немає?

— Краще вірити, — переконано мовив Андрій. — Інакше якийсь середньовічний фаталізм виходить.

— Ну, знаєте… — гмикнув лікар. — Середньовічний… От якщо взяти монетку і підкинути… Решка — ваш виграш, орел — мій… І зіграти отак сто разів. Хто виграє?

— Та звідки ж мені знати.

— А я знаю. Буде плюс-мінус нічия. Якщо грати щодня, то за рік ми побачимо все одне і те ж: вічна нічия. Сьогодні у вас на один більше, завтра в мене, післязавтра порівну. Я в це не просто вірю, я знаю. І тому ніколи в житті не поставлю на гру в монетку нічого суттєвого. Якщо скажете, що це фаталізм, тоді я — фаталіст.

— Це теорія ймовірності.

— Точно! Я атеїст, і не варто вам на це ображатися. Весь мій медичний досвід показує, що віра — це те ж саме, що й порожні надії.

Іншого разу Андрій неодмінно сказав би, що він теж не вірить у Бога. Тим більше, що слова про теорію ймовірності — один до одного його власні. Але філософія Євгена Павловича скидалася на роздуте, гротескне відкидання самої можливості добра, й Андрюха навіть не придумав, як заперечити.

Чомусь пригадалося моторошне видовисько в дзеркалі. І він подумав, що в деяких цілком живих людей обличчя — наче ота маска. Намальовані посмішки, намальований смуток, намальоване співчуття в очах. Усе намальоване.

— До речі… Євгене Павловичу…

— Просто Євген, — поправив лікар.

— Ага, — кивнув Андрій. — Євген… Гала запевняла, що її донька померла, і, начебто, їй сказав про це такий собі чоловік у масці… Дуже незвична маска… На ній намальоване обличчя. Примітивно так — наче дитячий малюнок… Ви бачили тут щось схоже?

— Благаю вас! Вона могла розповісти, що її особисто відвідував художник Ієронім Босх.

— Чому саме він?

— Та це перше, що на думку спало! Просто він помер чотириста років тому, але це не означає, що Гала не може вважати, наче вони живуть разом. Якщо ви розумієте, про що я.

Андрій кивнув.

— Ієронім… — повільно промовив він, наче перевіряючи звучання на смак.

— Теж подобаються його картини? — пожвавився лікар.

— Правду кажучи, я взагалі далекий від… Просто ім’я цікаве… Не має значення.

— Мистецтвом треба цікавитися!

— Згоден, — кивнув Андрій. — Я про інше хотів сказати: я бачив чоловіка в такій масці в Києві. Перед самим від’їздом. І ось тепер, коли хтось згадує про нього вже тут… Скажіть, а чи може бути так, що в Буськовому Саду хтось дуже не хоче, щоб я копав цю справу?

— Справу зниклої дівчинки?

— Але ж зникла не лише вона… Євгене.

Євген Павлович дивно подивився на Андрія. Потім загасив цигарку в обрізаній бляшанці з-під пива, що правила тут за попільничку, й заходився мити руки. Домивши, підвів Андрюху до вікна й, обхопивши його голову долонями, довго зазирав у вічі. Узяв чайну ложку, примусив стежити за нею поглядом. Запитав, чи не нудить, зазирнув у горло. Він поводився так, наче їхню розмову закінчено й обговорювати більше нема чого. Довго порпався у скляній медичній шафі. Андрій усе чекав, а що як лікар вирішить відповісти. Але ні: Євген Павлович повернувся до нього, тримаючи в руках пінцет і затиснуту в ньому ватку, на якій було щось коричневе.

— Відкрийте рота! Це люголь.

Андрій слухняно дав обробити собі горло.

— Я дістав у вас із горлянки монету, — бурмотів лікар, зосереджено дивлячись Андрієві в рот. — Знаєте анекдот про проктолога, до якого прийшов пацієнт із довгою такою голландською трояндою в прямій кишці… Лікар каже: «Нащо ви її туди запхнули?», а він такий: «А це вам, лікарю!» М-та. Гхм. От і я тепер запитаю вас: навіщо ви її туди запхнули? Це ж додуматися — монету в рот!

— Та що ви, я просто в руках її тримав… Роздивлявся… Вона старовинна якась.

— Я зауважив. Із совою. Ну, що вам можу сказати: ви легко відбулися! Ще ледь-ледь, і все б закінчилося погано. А так — тримати вас тут не бачу сенсу, ознак струсу немає… Можете вдягатися. А я наберу Віталіка — це наш дільничний. Казав, що забере вас.

У Євгена Павловича задзвонив телефон. Той вибачився й відповів.

— «Швидка» завелася, — повідомив він, коли побалакав. — Допоможете з ношами?

Андрій кивнув:

— Ага. А ця монета… Можна її на згадку?

— Монету ваш водій одразу забрав. Щойно я її витягнув. Каже, рідкісна.

— Ясно… Піду, вдягнуся.

Андрій поставив чашку на підвіконня й вийшов.

За