Читати книгу - "Вогонь і крига"

вниз за течією. Вони таборували там цілий зеленлист, поки риби було вдосталь. Коли Двоноги звідти пішли, риби вже майже не було. Та й лісу вони завдали такої шкоди, що тепер хіба коли-неколи натрапиш на гідну дичину.

Вогнесерд перегорів своєю люттю і тепер відчув жалощі. Він міг лише здогадуватися, наскільки серйозне становище Річкового Клану. Вони настільки звикли до свого багатого рибного столу, що зазвичай жирували на річці весь зеленлист і потім легко витримували важкі місяці гололисту. Він по-новому глянув на кішку. Вона не була струнка — вона була худа. Промокла шубка прилипла до її тіла, з-під неї просвічували ребра. І раптом він зрозумів ворожість, із якою Кривозір поставився до плану Синьозірки на останньому Зборищі.

— То ось чому ви не хотіли, щоб Вітряний Клан повертався!

— Кролики не переводяться на торфовищах весь рік, — пояснила Срібнострумка. — І на них ми покладали всі наші надії пережити гололист і не втратити кошенят.

Вона повільно похитала головою, перш ніж знову глянути на Вогнесерда.

— І Сіросмуг це знає? — запитав він.

Срібнострумка кивнула. Вогнесерд глянув на неї, на мить розгубившись. А все ж він не міг допустити, щоб ці почуття заступили йому вояцький кодекс — і його другові також.

— Які б там проблеми не були у вашому Клані, все ж тобі слід припинити зустрічі із Сіросмугом.

— Ні, — задерши підборіддя, відповіла Срібнострумка. Її очі спалахнули. — Як наше кохання може комусь нашкодити?

Вогнесерд і собі глянув на неї. Тоді знову здригнувся, бо краплі дощу нарешті промочили його густу шубку.

Зненацька Срібнострумка зашипіла, так що Вогнесерд аж підстрибнув.

— Тобі пора, наближається патруль.

Вогнесерд почув тихе шарудіння на протилежному березі. Безглуздо та й небезпечно було б залишатися тут на довше. Шарудіння все ближчало. Навіть не попрощавшись, він кинувся у хащі папороті й попрямував додому.

Вогнесерд повернувся до купки здобичі, яку залишив під дубом. Уже на півдорозі додому свіжий запах стежки Двоногів нагадав йому про Принцесу. Він замислився, чи не вистачить часу збігати ще до оселі Двоногів. Хотів дізнатися, чи сестра ще не народила. Але зараз Принцеса, мабуть, надійно захована десь у гнізді Двоногів, а Клан потребував свіжини. Не без докорів сумління Вогнесерд усвідомив, що Сіросмуг у таборі не єдиний, хто був відданий не лише Клану.

На кінчиках його вусів набубнявіли краплини. Він струснув їх і знову кинувся до своєї здобичі.

Коли прибіг на терен, табір уже затих, усі коти поховалися по кублах. Вогнесерд перетнув заболочену галявину і поклав свою здобич на купу. Узявши собі шматок, він попрямував до вояцького кубла. У таку погоду зовсім не хотілося їсти надворі.

Він увійшов до кубла. На превелике його щастя, Сіросмуг уже сопів. Другові б і справді покращало, якби той не гасав лісом у пошуках Срібнострумки.

— Жовтоікла ще не їла, — пролунав із тіней голос Білошторма. — Була надто зайнята. Думаю, вона не відмовиться від тієї мишки, що ти сюди приніс.

Вогнесерд кивнув і знову вийшов надвір. Якщо Жовтоікла була надто зайнята, навіть щоб поїсти, отже, хвороба все розповсюджувалася. Вогнесерд знову пройшовся галявиною, затримавшись тільки, щоб узяти ще одну мишку, перш ніж увійти до тунелю.

У гніздечку з моху, звитому біля хащів папороті на краю галявини, лежало кошеня. Жовтоікла схилилася біля нього, вмовляючи з’їсти трішки трав. Кошеня жалісно сопіло, дивлячись на Жовтоіклу, з носа і кутиків очей у нього текло. Вогнесерд здогадався, що це те саме кошеня з білим кашлюком.

Жовтоікла озирнулась, почувши Вогнесерда.

— Це для мене? — нявкнула вона, дивлячись на мишу в роті вояка. Він кивнув і кинув її на землю. — Дякую. Раз ти вже тут, може хоч ти переконаєш цього малого з’їсти ліки?

Трохи накульгуючи від своєї старої травми плеча, вона рушила до миші та зголодніло накинулася на неї.

Вогнесерд підійшов до кошеняти. Воно глянуло на нього і, відкривши ротик, зайшлося болючим, уривчастим кашлем. Вогнесерд лагідно підштовхнув до нього маленьку зелену травинку.

— Якщо ти хочеш стати вояком, мусиш навчитися ковтати навіть таку гидоту, — нявкнув він. — Перед мандрівкою до Місяцескелі тобі доведеться їсти значно гірші трави.

Кошеня здивовано глянуло на нього напівзаплющеними очима.

— Думай про це як про підготовку, — наполягав Вогнесерд. — Підготовку, щоб стати вояком.

Кошеня витягло голівку і несміливо вкусило шматочок.

Вогнесерд підбадьорливо замуркотів. Жовтоікла підійшла до них.

— Чудово, — вона кивнула головою, і Вогнесерд збагнув, що медикицька хоче з ним поговорити. Він пішов за нею до каменя, в розколині якого вона спала. Дощ досі падав, тож плямисте хутро Жовтоіклої наскрізь промокло, вологий хвіст волочився багнюкою.

— У Синьозірки білий кашлюк, — понуро нявкнула вона.

— Але ж білий кашлюк не надто небезпечний, правда?

Жовтоікла похитала головою.

— Вона дуже швидко заразилася, — нявкнула кицька, — і це дуже складний випадок. — Вогнесерд відчув холодок у животі, пригадавши, як мало життів залишилося у провідниці їхнього Клану. — Я застерігала її триматися подалі від хворих котів, але вона наполягла на тому, щоб їх побачити, — провадила Жовтоікла. — Зараз вона спить у своєму кублі. Із нею Морозошубка.

Страх в очах Жовтоіклої навів Вогнесерда на думку про те, що вона знає правду про життя Синьозірки. Вогнесерд гадав, що він був єдиним котом у таборі, якому провідниця відкрила цю таємницю. Усі інші думали, що вона має в запасі ще три життя, але медикицька, мабуть, інстинктивно відчувала такі речі.

Якщо Синьозірка втратить це життя, у неї зостанеться лише одне.

Розділ 1б

Дощ не припинявся всю ніч, аж до наступного ранку. Хмари почали розвіюватися ближче до сонцепіку. Галявину оповило понуре, застояне повітря, а Клан усе чекав звісток від своєї провідниці.

Вогнесерд виліз із-під куща ожини під зовнішньою стіною, де зустрів світанок. Тоді негайно вирушив до кубла Синьозірки, що біля Високого Каменя. Зсередини не долинало ні звуку. Озирнувшись, він побачив, як Верболоза несе їжу до ясел. Вона запитально глянула на нього.

Вогнесерд знав, що вона також чекає новин від Синьозірки.

— На жаль, нічого нового, — знизав він плечима.

Вогнесерд дав Попелапці та Орляколапові одноденний відпочинок від тренувань. Зараз він бачив, як ті міряють кроками землю біля свого кубла, явно знуджені. Вогнесерд розумів, що підводить їх, але хотів бути в таборі, поки Синьозірка хворіє. Принаймні поблизу не було Тигрокігтя, щоб критикувати його рішення. Великий воєвода вирушив на досвітнє патрулювання.

Раптом лишайник, який закривав вхід до кубла Синьозірки, хитнувся, і Морозошубка вийшла на терен. Вона промчала галявиною до гнізда Жовтоіклої, а за мить знову з’явилася, тепер у супроводі медикицьки.