Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Я смиренно промовчав. Приказку «наука не йде без бука» придумали давно, і мені зовсім не хотілося перевірити: чи притримується цією системи навчання і козак Василь. А той вже і сам вибрав методику викладання.

— Всипати б, для сумлінності, але нехай, сьогодні бити не буду. Тобі і без того перепало. Ще навіть ті залишки розуму, що позостали, виб'ю ненароком. Але на майбутнє, молодик, вибачай. Різками пишуть по спині і тому місці, що нижче, а в голові думка карбується.

Під похмурим поглядом запорожця, шабля раптом стала набагато важчою, і моя рука сама опустилася.

— Правило перше... Коли берешся за руків’я, забудь про все інше — дивися тільки в очі супротивника. А якщо сонце сліпить — на його ноги. З погляду, по руху ніг зрозумієш все, що він замислив і хоче зробити. Не відразу, звичайно, і навіть не через місяць, зате, коли навчишся — тебе зненацька ніхто не захопить. До того ж, упевнений, твердий погляд дуже часто дозволяє виграти поєдинок ще до його початку. Це зрозуміло?

— Так. Але... — я невпевнено замовк.

— Говори, — дозволив наставник.

— Якщо я все побачу в очах ворога, то і він в моїх теж?

— Голова працює... — в голосі Василя промайнуло схвалення. — Але, не поспішай поперед батька в пекло. Прийде час, вивчиш і цю хитрість... А поки постарайся запам'ятати найпростіше. Приміром, не стискай руків’я без потреби. Долоня втомиться, втратить чутливість. Спітніє. Поки не атакуєш і не відбиваєш, тримай шаблю, як порожню ложку. Без зусиль, недбало. І тільки «зачерпнувши з казана», стискуй в кулаці міцніше. А тепер — випростай руку перед собою і тримай рівно скільки здужаєш. Щоб перо не танцювало.

 Я зробив необхідний рух. Це будьте ласкаві. Знайома вправа. У боксі тренер не раз змушував працювати з двокілограмовими гантельками або браслетами. Тут я за себе спокійний. Пару раундів втримаю запросто.

Полупуд тим часом зняв з себе шаблю разом з поясом. Обмотав ремені навколо піхов і встав так, що я ледь не торкався вістрям до його грудей.

— Спробуй вколоти мене, не зрушуючи з місця.

І це без проблем. Звичайні «гойдалки» плечового пояса. Ліве плече назад, праве...

В обличчя дмухнуло вітром, щось промайнуло перед очима, а моя шабля, немов жива, вислизнула з рук і гепнула під ноги.

— Ось так, голубе сизокрилий, у тебе і ложка в казан булькнула би. А далі — ходи голодний або, після того як вся ватага пообідає, казан вилизуй... — гмикнув Василь. — Ну, чого сопеш, як гнида на кожух? Шабля сама в руку не стрибне. Вклонися, підніми і продовжимо...

Козак почекав поки я знову стану в стійку і продовжив:

— Так само вправно, як ти орудуєш ложкою, коли тягнеш з полумиски вибраний вареник, так козак має і шаблею володіти. Ще тільки подумав, а вона вже сама все зробила. Давай, торкнися до кінчика мого носа.

Тепер я все зробив по науці. Зібрався, примірявся... І руків’я міцніше стиснув, і плечима хитнув... тільки в останній момент смикнув шаблею в бік. Начебто, ніколи раніше на вміння оцінити дистанцію на око не скаржився, а тут здалося, що обличчя запорожця само змістилося назустріч. Ставши або більшим, або виявившись набагато ближче. І я злякався, притримав руку.

Загалом, по носі Василя не зачепив, зате подряпав козакові щоку.

— Кривим мене зробити хочеш? — пробурчав той геть сердито. — Нічого, нічого, Петре. Не хнюпся. Спершу так з кожним буває. Це ангел нас під руку штовхає. Щоб людина одуматися встигла і даремно кров не проливала. Але ми ж затяті, нам все дарма. Навіть Божа воля. Пристосувалися шматувати одне одного так, що тільки кривава юшка на всі боки скаче. І ти, якщо ворогові ні своє життя, ні товаришів подарувати не захочеш, теж звикнеш... А поки, досить. Перший крок у кожній справі найважчий. Багато сили потребує.

Козак поклав долоню на моє зап'ястя зверху і опустив шаблю до ноги.

— Сховай зброю... Бачу, бусурман тура нашого вже майже оббілував. Ходімо, допоможемо хлопцям м'ясо на віз скласти. Сонце вже ген де... Боюся, до вечора валку не наздоженемо. Здоровенний бугай був, не менше ста пудів... Хоч Сафар-бей тільки м'якоть вибрав, — все одно віз перевантажений. Для бездоріжжя.

А ось тут я чогось не зрозумів або...

— Постривай, Василю... Ти кажеш, повільно рухатися будемо?

Той тільки плечима знизав.

— Як віз, так і ми.

— Тобто, пішки не відстанемо?

Полупуд подивився на мене уважніше.

— Кажи ясніше. Бо щось не второпаю, куди ти ведеш?

— Якщо ми пішки підемо, то чому б і наших коней до воза не пристебнути? Все корінним легше буде. А четвірка не пара, можна трохи і підігнати... Головне, щоб ми самі не відстали.

Запорожець почухав потилицю.

— Гм, а ти маєш рацію, Петре. Взагалі-то, в степу так робити не можна. День довше в дорозі чи менше — не велика біда. Зате, якщо харцизи налетять чи бусурмани, свіжий кінь під сідлом, може життя зберегти... Майно справа наживна, а голова — одна. Так що іншим разом про подібну дурість навіть не загикуйся. Але нині — то випадок, коли можна... Спасибі, що напоумив. Мені б така думка точно на гадку не спала. Я ж казав — гетьманська голова. Правда, наразі, у недотепи на плечах.