Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Я хочу пити, -- сказала я Ігорю, який тягнув мене за руку до кола в центрі кімнати.

— Тут є кола, будеш?

— Ні. Хочу води. Піду пошукаю на кухні, — я звільнила своє зап’ястя з міцного захвату і попрямувала до кухні, але Ігор поплентався за мною.

На кухні нікого не було. Горіло яскраве світло, працювала посудомийна машина. Ігор відчинив дверцята підвісної полиці, дістав чашку, налив води з фільтра. Стояв і дивився, як я п'ю великими ковтками.

— Тут тихо, — сказав він, — давай тут побудемо.

Мені не хотілося залишатися насамоті з Ігорем. І повертатися у кімнату, де гра була в самому розпалі, теж бажання не було. Тому я вирішила залишитися. Я притулилася до підвіконня. Ігор пройшов до дверей, вимкнув світло та повернувся до мене. Жовтий вуличний ліхтар відбивався на молочно-білій поверхні кухонного гарнітуру — це було дуже гарно. Світла він майже не давав. Обличчя Ігоря було затемнене, тільки поблискували очі. Він стояв зовсім близько, дивлячись на мене згори вниз.

— Ти сьогодні дуже гарна, — каже Ігор, заправляючи волосся мені за вухо.

— Я виглядаю так завжди, — відмахнулася я. 

— Я помітив, що ти не користуєшся косметикою, вона тобі і не потрібна. 

— Не відчуваю потреби додатково прикрашати себе, — тупі коспліменти мені неприємні. Дивно, Ігор здавася мені цікавим співрозмовником. Веселим і дотепним. Не очікувала, що він скотиться до подібної банальщини.

— Вперше зустрічаю таку дівчину, — продовжує муркотіти Ігор, дихаючи пивним перегаром мені в обличчя.

— Агов, Ігоре, — клацаю перед його очима пальцями, — це я, Вероніка. Ми з дитинства мешкаємо в одному будинку. Ти мене з кимось переплутав. Давай закругляйся.

— А ти прикольна, — сміється Ігор, і плавно обхоплює мене на талію. 

Мені не подобається гумор старого друга, а надто його руки на моїй талії. Я зробила спробу скинути їх, але Ігор і не думав відступати. 

— Мені треба подзвонити мамі, — роблю ще одну спробу вирватися. 

— Що за дитячі відмазки, — в голосі Ігоря почулося роздратування. —  Я тебе не відпускаю, крихітко.

– А я й не питаю дозволу.

Роблю крок убік, Ігор притискає мене до стіни. Піднімаю руки, щоб його відштовхнути, але він перехоплює їх і до болю стискає зап'ястя. 

– Пусти.

- Ні-і-і. Я майже два тижні за тобою бігаю. Думала покрутиш хвостом і кинеш мене, га?

– Я не просила тебе…

Він нахиляється до мого обличчя і залишає вологий поцілунок на щоці. Я відчуваю, як до горла підкотилася нудота. Я починаю з усих сил махати руками і ногами, змушуючи Ігоря відступити, але він розгубився лише на долю секунди і знову підступив до мене. Він нікуди не поспішав, наче знав, що в нас купа часу і ніхто йому не заважатиме.

Я набираю повітря в легені, щоб покликати на допомогу, але двері різко відлітають в стіну, і на порозі з’являється Богдан. 

— Я ж тебе попереджав, — реве він і хапає суперника за комір сорочки. 

— Богдане, не треба! — кричу я, але він мене не чує. Кілька разів б’є Ігоря в обличчя, поки на шум не збігаються інші хлопці і не розстаскують їх по різні боки. 

Ігор сповзає по стіні, прикриваючи долонею ніс. Він дивиться мені у вічі з ненавистю.

— Думаєш така класна, що крутий Коваль вступився за тебе? Та просто він сам мріє розчехлити тебе, для себе береже, щоб похвалитися перед своїми друзяками-дегенератами…

Договорити не встигає. Богдан виривається і ще раз б’є, тепер у вухо. Я скрикую і перехоплюю руку Коваля. Боюся, що він його вб’є. 

— Богдане, не треба! Ходімо звідси, благаю!

Мої крики зрештою подіяли. Він відійшов від Ігоря, який нерухомо лежав на підлозі, і потягнув мене на вихід.