Читати книгу - "Батько мого друга, Джулія Ромуш"

Розділ 16

У дільницю нас везли, як ніби-то ми були особливо небезпечними злочинцями. Нам з Тімом навіть не дозволяли розмовляти один з одним в машині поліції.

 

Коли нас доставили, то розвели по різних кімнатах і відразу ж почали допитувати. Не знаю, що вони хотіли почути від мене, тому що я навіть не була водієм, але протримали вони мені в приміщенні приблизно кілька годин. Самі поліціянти часто то входили, то виходили, постійно відверталися на щось стороннє.

 

А тільки потім, з певним невдоволенням, відпустили. На відміну від Тимура. Його все ще утримували в кабінеті слідчого.

 

Я ходила по коридору, вдивлялася у двері кабінетів, намагалася щось розчути. Розпитувала співробітників, але мені ніхто нічого не говорив. Вони просто відмахувалися або вдавали, що нічого не помічають.

 

- Що там? Коли його відпустять? - Я підбігла до слідчого, який вийшов з тієї кімнати, де якраз сидів Тім.

 

- Ми не можемо вам нічого сказати, крім того, що ми викликали його батька. Ви можете дочекатися його і там всі разом будемо далі вирішувати. Він скоро буде.

 

Чесно кажучи, я не знала, що мені робити в такому випадку. Мені найменше хотілося бачити його батька, тим більше в такий момент. Але я розуміла, що з боку Тимура запросити Артема Сергійович було правильним рішенням. Чоловік міг, напевно, з легкістю розв'язати цю проблему. На відміну від мене, Артем би допоміг йому, а не мої марні свідчення.

 

- Якщо Ви будете чекати далі, Вам краще пройти он туди, - чоловік-слідчий повертався до свого кабінету і вказав мені на протилежну сторону коридору. - Якщо ж чекати не будете, то, будь ласка, йдіть. Тільки не стійте тут, на проході, Ви заважаєте іншим.

 

- Я можу бути вільна? - Я трохи здивувалася. Чому мені про це ніхто не сказав раніше?

 

- Так, до Вас у нас більше немає ніяких питань, - закриваючи за собою двері, промовив він.

 

- Тоді ... До побачення, - виключно з ввічливості промовила я, хоча більше бачитися і перебувати тут у мене не було ніякого бажання. І саме тому я вирішила піти ще до приходу Артема.

 

Я, так швидко як тільки могла, кинулася на вихід, але не встигла зробити й кілька кроків, як вкарбувалася в груди ... Артема Сергійовича.

 

- Куди це ти зібралася? Втікаєш, хочеш залишити мого сина тут? - Не втрачаючи часу він почав на мене тиснути.

 

- Мені дозволили піти, сказали, що моїх свідчень досить, - я спробувала його обійти. Не підводячи погляду, зробила кілька кроків у бік.

 

- Тоді чому ще не відпустили Тимура? - Його голос змусив мене завмерти на місці. Від чогось саме зараз він звучав більш загрозливо.

 

- Він був за кермом і збив на дорозі людину. Природно, що його будуть допитувати довше ніж мене, - як завжди я злилася, коли він так зі мною розмовляв.

 

- Так, а ну пішли зі мною. По черзі розкажи, що там сталося, - чоловік схопив мене за лікоть і потягнув кудись углиб приміщення.

 

- Відпустіть мене, мені боляче! - Я вчепилася пальцями в його руку, намагаючись розтиснути його хватку. Було марно, це завдавало лише більше незручності, ніж принесло користі.

 

- Спочатку ти мені все розкажеш, - мабуть, йому потрібно було знати всі подробиці до того, як він піде розбиратися щодо положення Тіма. Так би мовити, бути заздалегідь підготовленим.

 

Артем Придуркович штовхнув мене у вільний кабінет, після чого чоловік з силою зачинив за собою двері. Він дивився на мене так, що мені стало ніяково. До всієї його ненависті, що накопичилася за весь цей час, зараз приєдналася ще й лють. У цей момент я почала його боятися. І мене охопив дикий, панічний жах. Адже Артем Сергійович ще навіть нічого мені не зробив.

 

- Я і так все розповіла слідчим. Та й що тут розповідати? - Я помітно нервувала, перебуваючи з ним наодинці.

 

- Як це відбулося? - Чоловік продовжував гнути свою лінію.

 

- Тимур перевищив швидкість і не впорався з керуванням, - протараторила дуже швидко, - не побачив людину, яка йшла попереду.

 

- Чому він перевищив швидкість? Він завжди їздив акуратно ..., - примружившись запитав його батько.

 

- Тому що ..., - та звідки я могла це знати? Сама не знала, що на нього найшло в той момент.

 

- Він що, випив? - З підозрою перебирав здогади Артем, при цьому свердлив мене поглядом.

 

- Ні! Що Ви! - Запах перегару я б відчула.

 

- Він щось вживав? - Пішов другий варіант.

 

- Ви ж знаєте свого сина. Я не думаю, що він здатний на щось подібне. Хоча, я не беруся стверджувати. Останнім часом він поводився дуже дивно, - я не брехала і не прикрашала правду. Поведінка Тимура було сьогодні дійсно дивною. Як його реакція на все, що відбулося між мною і моїм другом.

 

- Так, - жорстко сказав чоловік, прикувавши мене поглядом до місця, - сиди й чекай мене тут. І навіть не думай кудись йти. Я скоро повернусь.

 

Після чого він розвернувся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима так, що я підстрибнула на місці.

 

Якби це була будь-яка інша ситуація, я б не стала слухати Артема Сергійовича. Мовчки б встала і пішла у своїх справах. Тільки ось ця подія і весь сьогоднішній день були вкрай незвичними. І мені зовсім не хотілося посилювати своє становище і сваритися з цією людиною ще більше.

 

Я слухняно прочекала його кілька годин. Навіть боялася вийти з кімнати, тільки б не викликати його гнів, якщо раптом він би побачив мене де-небудь в коридорі. Але ось тільки раптово виникла одна обставина, яка внесла корективи в мої наміри. Телефон, який лежав у мене в кишені, завібрував. На нього прийшло повідомлення від сестри.

 

"Будь ласка, поквапся додому. Знову прийшов мамин мужик і мені страшно! Міє, приходь!"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍