Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

біла піна. Просто за пілотським вікном з виском піднявся люк. На вході стояла Крістін Ортеґа.

Розділ десятий

Цей транспорт був спрощеною версією того, на якому мене підвезли до Сантач-Гауса, в його кабіні було гамірно. Ортеґа була змушена перекрикувати двигуни.

— Ми задіємо загін нюхачів, але, якщо він має зв’язки, то може дістати речовини, які змінять хімічну сигнатуру його тіла ще до світанку. Опісля нам залишаться тільки спостереження свідків. Як у кам’яному віці. А в цій частині міста…

Транспорт накренився, і вона показала рукою на лабіринт вулиць унизу.

— Погляньте. Його називають Лизоградом. Колись давно він звався Потреро. Кажуть, гарна була місцина.

— І що сталося?

Ортеґа знизала плечима, сидячи на сталевій решітці.

— Економічна криза. Самі знаєте, як воно буває. Сьогодні в тебе свій будинок, оплачений поліс на чохол, а завтра ти на вулиці і світить тобі всього одне життя.

— Це тяжко.

— Так, звісно, — недбало погодилася слідча. — Ковачу, якого милого ви робили у Джеррі?

— Чухав сверблячку, — буркнув я. — Хіба якісь закони це забороняють?

Вона поглянула на мене.

— Ви не знімали напруги у Джеррі. Ви там пробули заледве десять хвилин.

Я знизав плечима і скорчив винувату гримасу.

— Кого хоч раз завантажували в чоловіче тіло просто з резервуара, той зрозуміє. Гормони. Все робиться поспіхом. У таких закладах, як Джеррін, результативність — не проблема.

Ортеґа зобразила усмішку й нахилилася вперед, наблизившись до мене.

— Фігня, Ковачу. Фіг-ня. Я перевірила те, в чому вас звинуватили в Міллспорті. Психологічний портрет. Його називають градієнтом Кеммеріха, і у вас він крутий — без гака й мотузки не видерешся. Хоч би що ви робили, результативність завжди буде для вас проблемою.

— Ну… — я взяв цигарку й запалив її, не припиняючи говорити. — Знаєте, з деякими жінками за десять хвилин можна зробити дуже багато.

Ортеґа закотила очі й відмахнулася від мого зауваження, як від мухи, що дзижчить довкола її обличчя.

— Так. І ви, маючи від Банкрофта такі гроші, кажете мені, що не можете дозволити собі нічого кращого за заклад Джеррі?

— Річ не у вартості, — сказав я й замислився, чи не тому, бува, до Лизограда приходили такі люди, як Банкрофт.

Ортеґа притулилася головою до вікна й визирнула на дощ. На мене вона не дивилася.

— Ви шукаєте зачіпок, Ковачу. Ви пішли до Джеррі, щоби з’ясувати дещо про те, що зробив там Банкрофт. Із часом я можу довідатися, що саме, але було би простіше, якби ви мені просто сказали.

— Чому? Ви ж сказали, що справу Банкрофта закрито. Який у вас тут інтерес?

Тут вона знову поглянула на мене — тепер уже з блиском в очах.

— Мій інтерес — збереження миру. Може, ви не помітили, та ми завжди зустрічаємося під звуки стрілянини з великокаліберної зброї.

Я розвів руками.

— Я неозброєний. Я лише ставлю запитання. І, до речі, про запитання… Як так вийшло, що, коли почалися веселощі, ви були в мене під боком?

— Гадаю, просто пощастило.

Я пропустив це повз вуха. Ортеґа ходила за мною назирці, це було очевидно. А це, своєю чергою, означало, що справа Банкрофта мала бути складнішою.

— Що буде з моєю машиною? — запитав я.

— Ми її підберемо. Сповістимо компанію-орендодавця. Хтось може приїхати на штрафну стоянку й забрати її звідти. Якщо вона вам не потрібна.

Я хитнув головою.

— Скажіть мені ось що, Ковачу: чому ви орендували наземну машину? На ті гроші, які платить вам Банкрофт, ви б могли взяти таку, — вона поплескала по перегородці.

— Мені подобається їздити по землі, — відповів я. — Так краще усвідомлюється відстань. На Світі Гарлана у повітря підіймаються рідко.

— Справді?

— Справді. Послухайте, той хлопака, який мало не спалив вас там у небі…

— Перепрошую? — вона звела брову, скорчивши, як я тепер починав думати, свою фірмову гримасу. — Виправте мене, якщо я помиляюсь, але там ми, на мою думку, врятували ваш чохол. Це ж ви дивилися у приціл не з того боку.

Я змахнув рукою.

— Дрібниці. Він чекав на мене.

— Чекав на вас? — незалежно від того, що Ортеґа думала насправді, на її обличчі відобразилася недовіра. — За словами тих торгівців жмуриком, яких ми запхали у фургон, він купував товар. Давній клієнт, як вони кажуть.

Я хитнув головою.

— Він чекав на мене. Я пішов з ним поговорити, а він кинувся геть.

— Може, йому не сподобалося ваше обличчя. Один з торгівців, здається, той, якому ви пробили череп, сказав, що вам, судячи з вигляду, кортіло когось убити, — вона ще раз знизала плечима. — Вони кажуть, що ви почали перший, і звичайно, здається, що так і було.

— Чому ви в такому разі не пред’являєте мені звинувачень?

— Ой, та в чому? — вона випустила уявну хмаринку диму. — В завданні органічних ушкоджень, які можна усунути оперативно, парочці торгівців жмуриком? У створенні загрози безпеці поліційної власності? У порушенні спокою в Лизограді? Дайте мені перепочити, Ковачу. Біля закладу Джеррі таке відбувається щоночі. Я надто втомлена, щоб заповнювати на це папери.

Транспорт накренився, і у вікні я побачив темний силует вежі «Гендрікса». На пропозицію Ортеґи підвезти мене додому я пристав майже так само, як пристав на пропозицію поліціянтів підвезти мене до Сантач-Гауса — щоб побачити, куди це мене заведе. Мудрість посланців. Пливи за течією й дивися, що вона тобі показує. Я не мав причин припускати, що Ортеґа брехала мені, кажучи, куди ми їдемо, та почасти я однак здивувався, коли побачив ту вежу. Посланцям довірливість не властива.

Посперечавшись спочатку з «Гендріксом» через дозвіл на посадку, пілот посадив нас на зачуханому майданчику на вершині вежі. Коли ми приземлялися, я відчував, як вітер смикає легке тіло транспортного засобу, а коли піднявся люк, на борт увірвався холод. Я підвівся, готовий піти. Ортеґа залишилася на місці, проводжаючи мене косим поглядом, якого я досі не міг зрозуміти. Заряд, який я відчував попередньої ночі, повернувся. Я відчував, як потреба щось сказати тисне на мене, наче неминучий пчих.

— Слухайте, як минуло затримання Кадміна?

Вона ворухнулася на сидінні й витягнула одну довгу ногу, поклавши чобіт на звільнене мною крісло. Нещиро всміхнулася.

— Пропускаємо його через машину, — сказала вона. — Ми свого доб’ємося.

— Добре, — вилізши на вітер і дощ, я підвищив голос. — Дякую, що підвезли.

Вона серйозно кивнула, а тоді захилила голову, щоб сказати щось пілоту позаду себе. Вищання турбін посилилось, і я поспіхом утік з-під люка, який почав закриватися. Коли я відійшов назад, транспорт відклеївся й полетів, замиготівши вогниками. Я востаннє побачив обличчя