Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 137
Перейти на сторінку:
Ортеґи у залитому дощем вікні кабіни, а тоді вітер неначе поніс маленьку машинку геть, як осінній листочок, і вона полетіла до вулиць унизу. За кілька секунд її стало неможливо відрізнити від тисяч інших літунів, якими було всіяне нічне небо. Я повернувся й пішов проти вітру до сходів, що вели на майданчик. Мій костюм промокнув під дощем до рубця. З якого переляку Банкрофт одягнув мене в літнє вбрання, зважаючи на те, що метеорологічні умови в Бей-Сіті досі були непередбачуваними, я не знав. Коли на Світі Гарлана настає зима, то вона триває досить довго, щоб можна було прийняти певні рішення щодо гардеробу.

Верхні рівні «Гендрікса» оповила темрява, яку лише подекуди розганяло світло напівживих ілюмінієвих кахлів, але готель люб’язно підсвічував мені шлях неоновими трубками, що спалахували попереду і знову згасали позаду мене. Ефект був дивний — я почувався так, наче ніс свічку чи смолоскип.

— У вас відвідувач, — невимушено повідомив готель, коли я зайшов у ліфт і за мною з дзижчанням зачинилися двері.

Я вдарив рукою по кнопці аварійної зупинки; у тому місці, де обдер долоню, защипало оголену плоть.

— Що?

— У вас відві…

— Так, я чув, — я ненадовго замислився, чи не може ШІ образитися на мій тон. — Хто він і де він?

— Вона називає себе Міріам Банкрофт. Подальший пошук у міських архівах підтвердив особу чохла. Я дозволив їй зачекати у вашому номері, оскільки вона неозброєна, а ви не залишили там сьогодні вранці нічого важливого. Вона нічого не торкнулася, крім закусок і напоїв.

Відчувши, як у мені здіймається гнів, я зосередився на маленькій вм’ятині в металі дверей ліфта і спробував заспокоїтися.

— Це цікаво. Ви за всіх своїх гостей приймаєте такі довільні рішення?

— Міріам Банкрофт — дружина Лоренса Банкрофта, — докірливо відповів готель. — Який, своєю чергою, оплачує ваш номер. Я подумав, що за цих обставин розважливо не створювати непотрібної напруженості.

Я поглянув на стелю ліфта.

— Ви шукали відомості про мене?

— Перевірка даних передбачена контрактом, за яким я працюю. Будь-яка інформація, що зберігається, є цілковито конфіденційною, крім випадків надання повістки за директивою ООН 231.4.

— Та невже? То що ще ви знаєте?

— Лейтенант Такеші Лев Ковач, — промовив готель. — Також відомий як Мамба-Лев, Порву Однією Рукою, Льодоруб, народився в Новопешті, Світ Гарлана, 35 травня 187 року за колоніальним літочисленням. Завербований до сил Протекторату ООН 11 вересня 204 року, відібраний для вдосконалення в Корпусі посланців 31 липня 211 року в ході регулярного обстеження…

— Гаразд, — у душі я дещо здивувався тому, як глибоко копнув ШІ. Досьє на більшість людей закінчується, щойно їхні сліди виводять за межі планети. Міжзоряні голкокидки дорогі. Втім, «Гендрікс» міг щойно зазирнути в документацію коменданта Саллівана, а це було незаконно. Мені згадалася розповідь Ортеґи про те, в чому готель звинувачували в минулому. А які злочини взагалі скоює ШІ?

— Також мені спало на думку, що пані Банкрофт, імовірно, прибула сюди у зв’язку з питанням смерті свого чоловіка, яку ви розслідуєте. Я подумав, що ви б воліли поговорити з нею, якщо це можливо, а чекати у вестибюлі вона не захотіла.

Я зітхнув і відірвав руку від кнопки зупинки ліфта.

— Я в цьому не сумніваюся.

Вона сиділа на вікні, обіруч тримаючи високий келих із льодом і дивлячись на вогні від потоку транспорту внизу. Темряву в кімнаті порушувало лише м’яке світло люка обслуговування та міні-бар із триколірною неоновою рамкою. Цього було досить, щоб побачити, що вона була вдягнена в робочі штани та трико, яке прилягало до тіла, а зверху накинула якусь шаль. Коли я зайшов, вона не повернула голови, тож я пройшов далі, в її поле зору.

— Готель сказав мені, що ви тут, — промовив я. — Якщо вам було цікаво, чому я не розчохлився від шоку.

Вона поглянула на мене та прибрала волосся з обличчя.

— Дуже саркастично, пане Ковач. Мені зааплодувати?

Я знизав плечима.

— Ви б могли подякувати за напій.

Вона трохи повивчала вінця свого келиха, а тоді знову підняла очі.

— Дякую за напій.

— Немає за що.

Я пішов до бару й оглянув виставлені там пляшки. Сама собою напросилася пляшка п’ятнадцятирічного односолодового віскі. Я відкоркував його, понюхав шийку пляшки й обрав келих. Не зводячи очей зі своїх рук, поки вони наливали напій, я промовив:

— Ви довго чекали?

— Близько години. Уму Прескотт сказала мені, що ви поїхали до Лизограда, тож я здогадалася, що повернетеся ви пізно. Ви вскочили в халепу?

Я затримав у роті перший ковток віскі, відчув, як він обпалює порізи, що лишилися після удару чоботом Кадміна, і поспіхом ковтнув. А тоді скривився.

— А чому ви так подумали, пані Банкрофт?

Вона елегантно змахнула рукою.

— Просто так. Ви не хочете про це говорити?

— Не дуже.

Я опустився у величезне крісло-мішок у ногах малинового ліжка й сів, дивлячись на неї через усю кімнату. Запала тиша. З мого місця здавалося, що на неї ззаду падає світло з вікна, а її обличчя приховує тінь. Я не зводив очей з ледь помітного блиску — можливо, то блищало її ліве око. За якийсь час вона заворушилася, і в її келиху зацокав лід.

— Що ж, — вона прокашлялася. — Про що б ви хотіли поговорити?

Я махнув на неї келихом.

— Почнімо з того, чому ви тут.

— Я хочу знати, чого ви досягли.

— Звіт про виконану роботу ви можете отримати від мене завтра вранці. Я подам його Уму Прескотт, перш ніж вийти. Та ну, пані Банкрофт. Уже пізно. Ви можете й краще.

На мить мені здалося, що вона може піти — так вона смикнулася. Але тоді вона знову взяла келих обіруч, схилила над ним голову, наче шукаючи натхнення, а за одну довгу мить знову підвела погляд.

— Я хочу, щоб ви зупинилися, — сказала вона.

Я дав цим словам розчинитися в затемненій кімнаті.

— Чому?

Я помітив, як її губи розтулилися в усмішці, почув, як сплюнули її вуста.

— А чому ні? — промовила вона.

— Ну… — я надпив віскі, омиваючи алкоголем порізи в роті, щоби притлумити гормони. — Перш за все, ваш чоловік. Він досить чітко дав зрозуміти, що, накивавши п’ятами, я можу серйозно нашкодити своєму здоров’ю. По-друге, сто тисяч доларів. А далі, ну, далі ми переходимо до безтілесного царства таких речей, як обіцянки та моє слово. А ще мені, чесно кажучи, цікаво.

— Сто тисяч — це не такі вже й великі гроші, — обережно промовила вона. — А Протекторат великий. Я б могла дати вам ці гроші. Знайти таке місце

1 ... 32 33 34 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Видозмінений вуглець"