Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

і я молюся, щоб той повернувся до вас цілим і неушкодженим.

Я перепрошую за те, що відразу не написала вам, просто мій Фред помер через тиждень після вашого хлопчика і було важко зробити це.

З найкращими побажаннями та молитвами,

(Пані) Бетсі Парментер

«Г’ю бачив тюльпани тільки на малюнках», — думала Віолетта, і її втішало, що він, можливо, торкнувся одного й відчув його. Цікаво, чи пахнуть тюльпани?

Вона згадувала, яким похмурим був листоноша і навіть здавався трохи винним, коли кілька тижнів по тому простягнув їй перев’язаний коричневою паперовою стрічкою пакунок, адресований Біллові. Вона була така засмучена, що навіть не читала, що там надруковано, — у цьому не було потреби. Багато жінок отримали мізерні залишки речей, які були частиною життя їхніх синів.

На квитанції з Мельбурна було написано:

Шановний сер!

Перенаправляю вам окремим рекомендованим листом пакунок з речами загиблого № 4497, рядового Ґрейсмарка, 28-ма дивізія, отриманого з «Темістокля», згідно з описом.

Я буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно повідомите мене, що отримали пакунок, підписавши й повернувши квитанцію про отримання, що додається.

Щиро ваш

Дж. М. Джонсон, майор,

черговий офіцер архівної бази

На окремому аркуші паперу з адресою «Склад, 110 Ґрейгаунд Роуд, Фулхем, Лондон» був опис усіх речей. Віолетту вразив список: дзеркальце для гоління; пасок; три пенні; наручний годинник зі шкіряним ремінцем, губна гармоніка. Дивно, що губна гармоніка Алфі була серед речей Г’ю. Потім вона знову подивилася на список, бланки, лист, пакунок і ще уважніше прочитала ім’я. А. Г. Ґрейсмарк. Не Г. А. Альфред Генрі, не Г’ю Альберт. Вона побігла до чоловіка.

— Білле! Білле! — вигукнула жінка. — Сталася найстрашніша помилка!

А далі було багато листів, написаних на папері з траурною рамкою. Ґрейсмарки з’ясували, що Алфі помер через день після Г’ю, через три дні після прибуття до Франції. В один день брати вступили до одного полку й пишалися своїми порядковими номерами. Зв’язківець, котрий на власні очі бачив, що Г’ю понесли на ношах і він був живий, не виконав команди й не надіслав телеграму про загибель А. Г. Ґрейсмарка. Він подумав, що це був Г. А. Ось чому Віолетта дізналася про смерть другого сина, лише отримавши пакунок. «На полі бою часто помиляються», — казала вона.

Останнього разу, коли Ізабель повернулася в будинок, у якому виросла, вона згадала темряву, що панувала там із часу смерті її братів, згадала, як втрата заповнила мамине життя, на думку спало й те, як, чотирнадцятирічною дівчинкою, Ізабель гортала словник. Вона знала, що існує слово для дружини, яка втратила чоловіка, — тепер вона вдова. Чоловік ставав удівцем. Але для батьків, які втратили дитину, не було жодного спеціального слова, щоб описати їхнє горе. Вони, як і раніше, просто мати чи батько, навіть якщо більше вже не мали сина або дочки. Це здавалося дивним. Щодо її статусу, вона не знала, чи була все ще сестрою тоді, коли її улюблені брати померли.

Це було так, наче в її родині вибухнув один зі снарядів з французької лінії фронту й залишив такий кратер, якого вона ніколи не могла заповнити. Цілими днями Віолетта прибирала в кімнатах своїх синів, полірувала срібні рамки їхніх світлин. Білл мовчав. Ізабель намагалася залучити його до розмови, але він не відповідав і навіть не виходив із кімнати. Її завдання, вирішила вона, не турбувати й не засмучувати їх. Вона була наче втішний приз — усе, що в них залишилося замість синів.

Тепер батьки були в захваті, й Ізабель переконалася, що вчинила правильно, коли вирішила залишити Люсі. Сум зник. Дитина зцілила так багато життів: не тільки її і Тома, а й життя цих двох людей, які вже втратили чимало.

Перед Різдвяною вечерею Білл Ґрейсмарк, прочитавши молитву, здавленим голосом подякував Господу за те, що подарував Люсі. Пізніше на кухні Віолетта зізналася Томові: її чоловік наче знов народився того дня, коли почув про народження Люсі.

— Сталося диво. Це подіяло на нього, ніби якісь чари. — Віолетта дивилася у вікно на рожевий гібіскус. — Білл важко сприйняв новину про Г’ю, але коли дізнався про Алфі, це ще більше його добило. Він довго не вірив. Казав, що це неможливо, такого просто не могло бути. Кілька місяців писав листи, хотів почути, що сталася помилка. Певною мірою я була рада цьому: пишалася, що він хоче дізнатися правду. Але є багато людей, які втратили більше, аніж одного сина. Я знала, що це правда. Зрештою запал мого чоловіка минув. Він зневірився. — Пані Ґрейсмарк зітхнула. — Однак тепер, — вона підвела очі й зачудовано усміхнулася, — завдяки Люсі він знову став самим собою. Я впевнена, ваша донечка має для Білла не менше значення, ніж для вас самих. Вона повернула його до життя. — Віолетта потягнулася до Тома й поцілувала його в щоку. — Дякую!

Коли після обіду жінки мили посуд, Том сидів з Люсі на травичці, де вона пробувала ходити, кружляючи навколо й цілуючи його.

— О, дякую, манюня! — усміхнувся він. — Дивись, не з’їж мене. — Вона знову поглянула йому в очі, і він схопив її та почав лоскотати.

— О! Ідеальний татко! — почувся голос іззаду. Том, обернувшись, побачив тестя. — Вирішив прийти й переконатися, що тут усе гаразд. Ві завжди казала, що я добре даю раду трьом нашим. — Коли пан Ґрейсмарк казав останні слова, на його обличчі промайнула тінь. Швидко опанувавши себе, він простягнув руки. — Ходи до дідуся! Ходи і потягни його за вуса. Ох, моя маленька принцеса!

Люсі ступила кілька кроків, простягнувши рученята.

— Ось так, — сказав Білл, хапаючи її.

Вона потягнулася до кишенькового годинника в жилеті й витягнула його.

— Хочеш подивитися, котра година? Знову? — засміявся Білл і ще раз відкрив золотий футляр, показавши їй стрілки.

Дівчинка відразу ж закрила його й тицьнула дідусеві, щоб той відкрив сам.

— Віолетті зараз дуже важко, — звернувся пан Ґрейсмарк до зятя.

Том звівся на ноги і струсив траву зі своїх штанів.

— Чому, Білле?

— Сумує за Ізабель, а тепер сумуватиме ще й за маленькою… — Він зробив паузу. — Повинна ж бути робота в Партаґезі?.. Ти ж закінчив університет, заради Бога…

Том переступив з ноги на ногу.

— О, я знаю цю приказку, — продовжив