Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

батькові. Микола поїхав лісами, знайшов хату, в якій його таємно тримали, і привіз додому. Власне кажучи, не додому, а в лісову криївку, що була неподалік від села. Знайшли знайомого хірурга, зав’язали йому очі і привезли до однієї надійної хати, куди пререправили і Степана. Хірург щось відрізав, щось промив і почистив, щось пришив і порадив, як доглядати. До господині цієї хати він привіз і молодшу сестру Орисю на допомогу. Тижнів за два у брата все загоїлося і він прийшов додому. Побув трохи та й повернувся знову до своєї сотні.

А Орися, яка спочатку боялася крові, виявилася вельми кмітливою медичною помічницею. Степан розповів це сотникові, і коли десь за місяць одному стрільцеві скалками гранати подзьобало все стегно, він попросив Орисю допомогти. Орися взяла пінцета і якогось гачка для в’язання чи вишивання, пляшку самогонки-перваку, чайник з водою і пішла до пораненого. Стрілець був дуже молодий і непитущий. Вона примусила його випити цілу склянку перваку і закип’ятила воду. Коли самогонний спирт геть чисто розібрав хлопця, поклала його на траву ниць, відмочила присохлу кров та пошарпані штани і повиколупувала всі скалки. П’яний стрілець відчував глухий біль від її колупання в стегні. Стогнав, мляво зойкав, але не кричав. Потім самогонкою промила свіжі рани, устелила їх чистим подорожником, обв’язала і лишила відпочивати.

Днів п’ять доглядала. Стрілець трохи помучився і через тиждень був знову в сотні. Орися відчула в лікуванні повстанців своє покликання. Почала читати якісь медичні книжки, розпитувала в сільських знахарів про лікування. А Микола ще більше любив свою сестру і пишався нею.

Настав 1944 рік. Німецька окупація змінилася московською. Сотня тепер воювала супроти більшовицьких окупантів. Орися далі лікувала поранених.

Одного разу в листопаді 1944 року три автомобілі совітських червонопогонників наткнулися на сотню УПА. Сотня чесонула по автомобілях. Вони зупинилися. З кузовів посипалися додолу солдати, але сотня густим вогнем скорострілів і автоматів скосила їх. Потім забрала ворожу зброю та інші трофеї, забрала свого одного пораненого й прийшла до лісу. З енкавеесівського загону кільком удалося вислизнути з бою живими. Вони добралися до своїх і про все розповіли. Районний гарнізон прислав роту для прочісування навколишніх сіл та перевірки місця бою. А Орися спочатку допомогла пораненому повстанцеві, а потім пішла до місця розбитого совітського загону і стала допомагати пораненим ворогам. Дівчині їх було шкода. Хоч і вороги, але ж люди. Та й не з власної волі вони прийшли сюди з глибин Росії, гадала вона. Котрий уже помер, той помер, але пораненим слід допомогти. І вона взялася надавати першу медичну допомогу: обмивала рани, зупиняла кров, перев’язувала.

Низьке осіннє сонце хилилося до обрію, поволі згущуючи сутінки. У цей момент рота совітських солдат на п’ятьох автомобілях принеслася до місця бою. Зіскочили з машин. Розсипалися в роз-стрільну і пішли вперед. Орися, що нахилившись перев’язувала рану, підвелася і стала кликати військового санітара собі на допомогу. До неї підскочив командир роти і, націливши пістоль на неї, гаркнув: “Руки догори!”

Орися остовпіла від подиву. Підняла руки, проте, турбуючись про пораненого, який лежав біля її ніг, каже командирові: “Мені потрібен пластир і бинт, щоб перев’язати вашого пораненого”.

Командир роти закричав: “Нічого не знаю! Сержант Іванов, взяти під варту цю жінку! В машину!” Сержант (до Орисі): “Уперед! До авта!” “Та ж вашого пораненого потрібно негайно перев’язати!” — каже йому дівчина. “Візьми руки назад і вперед до першого автомобіля! Тобі не вдасться нас обдурити! — заговорюєш тут зуби!” — визвірився той. Та Орися не здавалася: “Ваш солдат помре, якщо його не перев’язати — зійде кров’ю!” Сержант відрубав: “Це не твоя справа. Командир наказав, отже треба виконувати його наказ, а не думати!”

Її посадили до кузова автомобіля і поставили двох солдат для охорони. Рота обстежила місце бою. За годину поховала мертвих у спільній могилі, поранених склали на солому в кузові, залишили взвод вартувати підбиті автомобілі й поїхали до гарнізону. Цілу ніч дівчину мордували, допитуючись про повстанців, зв’язки, про братів. Вона не признавалася. Тоді її перевели до тюрми і там продовжували слідство понад місяць. Вже прийшла зима. Земля замерзла, і грудки покрилися снігом. Вона нічого їм не сказала.

— А звідки це відомо? — запитую я Миколу Столяра.

— Коли б розповіла те, що знала, це було б видно по діях совітів, а дій у тих місцях, про які Орися знала, з боку совітів не було.

Микола Столяр, зітхнувши, розповідав, що було далі:

— Тоді вони вчинили останню слідчу дію: зв’язали мотузком їй ноги, прив’язали до воза і потягнули селом. Земля замерзла і утворилися тверді грудки. Лежав свіжий тонесенький сніг. Коли вони сестру потягнули, ноги її виявилися значно вище від голови, спідниця зсунулася на поперек і оголила ноги, голова її стукалася об грудки землі. Казали люди, хто бачив, що вона повертала голову, щоб не битися об грудки губами, носом. Від болю та холоду, плакала, зойкала. Намагалася допомогти собі руками. Захистити обличчя від ударів, але коні смикали віз, він сіпав Орисині ноги, і всю її сіпало, того рука рідко потрапляла між землею й головою. Два москалі сиділи на возі, а кілька йшло поруч. Вони дивилися, як вона звивалася всім тілом, розмахувала руками в надії захистити обличчя від ударів об гострі грудки землі, й сміялися. Час від часу зупинялися й питали її, чи не розповість про бандерівців. Вона вичавлювала з себе “не знаю”, і вони знову її волочили. Якась гостра грудка пробила її щоку і розірвала губу (у грудці, мабуть, був гострий камінець чи, може, кусок дроту). Вона зойкнула, закричала — услід за нею поточилася вузенька червона стрічка. Кати зупинилися знову. Спитали, чи не хоче вона признатися. Вона нічого не відповіла. Либонь, вже була непритомна. Тоді вони зняли з неї спідницю, рейтузи й інший одяг і поволочили далі вулицями села геть голою. Розповідали, що нижче пояса тіло було вкрите великими синцями. В час волочіння ця частина тіла не билася об землю, отже, це були сліди нічних катувань. Поступово вся кров її зійшла в ту червону смужку, що тягнулася за її спотвореним обличчям і довгою русою косою, що перетворилася в брудний чорний кінський хвіст.

— О, Господи! Я так щиро, так глибоко любив свою сестричку, свою Орисечку? — губи Столяра затремтіли. Горло здавив клубок. Він змовк. І великі-великі сльозини одна за одною покотилися по щоках і впали на чорний бушлат.

Минула хвилина-друга. Ми йшли мовчки.