Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

Командоре Ваймз,

Патруль Нічної Варти на цій вулиці повністю складається з ґномів. Я нічого не маю проти ґномів, коли вони серед собі подібних, принаймні це не тролі, але про них кажуть всяке, а в мене доньки. Я вимагаю негайно виправити ситуацію, інакше мені не лишиться нічого, крім як підняти питання перед Правителем Ветінарі, який є моїм особистим другом.

Ваш покірн. слуга,

Джошуа Г. Кеттерейл.

І оце була поліцейська робота? Морква замислився, чи пан Ваймз не намагався щось до нього донести. Були й іще листи.

Координатор Комітету «Рівність Зросту» вимагав, щоб ґномам у Варті дозволили замість традиційних мечів носити сокири, і надсилали розслідувати тільки злочини, скоєні представниками високорослих рас. Гільдія злочинців обурювалася, що командор Ваймз публічно заявив, ніби більшість крадіжок здійснюють злодії.

Щоб дати всьому цьому лад, потрібна була мудрість короля Ізіагдану — і це ж були лише сьогоднішні листи.

Він узяв наступного аркуша і прочитав: «Переклад записки, знайденої в роті о. Трубчека. Що за? С. В.».

Морква ретельно перечитав переклад.

— У роті? Хтось намагався запхати записку йому в рота? — перепитав він у мовчазної кімнати.

Він здригнувся, але не від того холоду, який викликається страхом. У Ваймзовому кабінеті завжди було холодно. Ваймз був людиною вулиць. Туман танцював у відчиненому вікні, його струмки ворушились на світлі, як пальці.

Наступною в стосі паперів була копія зробленого Смішинкою зображення. Морква втупився в пару червоних світляних очей.

— Капітане Моркво?

Він напівповернув голову, але продовжував роздивлятися зображення.

— Так, Фреде?

— Ми взяли вбивцю! Взяли ‘го!

— Це ґолем?

— Як ви дізналися?

«В супі дня почала розливатись настоянка ночі».

Правитель Ветінарі обдумав фразу і вирішив, що вона вдала. Особливо йому подобалась «настоянка». Настоянка. Настоянка. Це було вишукане слово, і воно приємно контрастувало з простецьким «супом». Суп дня. Так. В якому все ще цілком могли плавати крихти від хліба.

Він усвідомлював, що в голові йому трохи туманиться. В нормальному стані він ні за що не вигадав би подібної фрази.

У тумані за вікном він роздивився ледь помітну у світлі свічок фігуру констебля Ринви.

Ґорґулья, еге ж? А він-то дивувався, навіщо Варта щотижня прописувала в рахунках на зарплатню п’ятьох голубів. Ґорґулья у Варті, чия робота — вартувати. Мабуть, капітан Морква додумався.

Правитель Ветінарі обережно встав із ліжка і зачинив віконниці. Повільно підійшов до письмового столу, витягнув з шухляди свого щоденника, потім висмикнув товстий стос рукописів і відкоркував пляшечку чорнила.

Отже, на чому він спинився?

«Розділ восьмий», — із зусиллям розбираючи літери, прочитав він. — «Права людини».

А, так...

«Щодо Істини, — написав він, — яка Може Звучати так, як Диктують Події, але має бути Почутою в Кожному Разі...»

Він замислився, як би вставити в трактат «суп дня» — чи хоч би «настоянку ночі».

Перо рипіло по паперу.

На підлозі стояла зневажена таця з мискою поживної каші, на тему якої він вирішив сказати кухареві пару незлих тихих слів, коли почуватиметься краще. Її спробували три особи, включно з сержантом Щебенем, якого навряд чи вдалося б отруїти будь-чим, що діяло на людей, та й навіть більшістю з того, що діяло на тролів... хоча, можливо, більшістю з того, що діяло на тролів, і вдалося б.

Двері були замкнені. Час від часу він чув заспокійливе рипіння підлоги під ногами Щебеня, який обходив територію. За вікном на констеблі Ринві конденсувався туман.

Ветінарі обмакнув перо в чорнильницю й почав нову сторінку. Раз у раз він звертався до свого щоденника у шкіряній палітурці, делікатно облизуючи пальці, перш ніж гортати тонкі сторінки.

Мацаки туману прослизали крізь щілини у віконницях і терлися об стіни, доки їх не розлякувало світло свічок.

Ваймз тупотів за втікачем крізь туман. Той був далеко не таким швидким, як він, навіть попри біль у Ваймзових ногах і застережливе поколювання в лівому коліні. Але щоразу, як відстань між ними скорочувалася, на його шляху опинявся який-небудь роззява-перехожий або з-за рогу виїздив віз[39].

Підошви підказували йому, що вони пробігли Брод-Веєм і повернули ліворуч на Нетацьку (маленька квадратна бруківка). Туман тут був іще густіший, бо застоювався між деревами парку.

Але Ваймз торжествував. Хлопче, якщо ти до Затінків, то ти пропустив потрібний поворот! Тепер попереду лише Анкський міст, а там буде Вартовий...

Його ноги тим часом говорили дещо інше. Вони говорили: «Мокре листя — ось чим вкрита восени Нетацька. Маленька квадратна бруківка з розкиданими тут і там купками підступного мокрого листя».

Вони сказали це запізно.

Ваймз приземлився на підборіддя в кюветі, непевно підвівся, упав знову (всесвіт навколо шалено обертався), встав, зробив кілька хибних кроків не в той бік, упав знову й вирішив наразі погодитися з вимогами реальності.

Дорфл спокійно стояв, склавши на грудях важкі руки. На ґолема дивився арбалет сержанта Щебеня, перероблений зі старовинної облогової балісти. Він стріляв шестифутовими залізними стрілами. За арбалетом сидів Ноббі, тримаючи пальця на спусковому гачку.

— Забери його, Ноббі! Тут із нього стріляти не можна! — скричав капітан Морква. — Ти ж знаєш, що ми ніколи не