Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

хвилин, треба дослідити культурне життя догітлерівської австрійської столиці, дружні зв’язки і чвари Віденського гуртка, біографії, тези і праці Вітґенштайна і Поппера, домінуючі у Великій Британії і зокрема в Кембріджі філософські тенденції, а також велику дискусію Заходу — яка розпочалася в ті роки, які бачили злет фашизму, і тривала впродовж усієї холодної війни — про функцію культури в політичному житті націй.

Два супротивники мали багато спільного. Обидва народилися в Австрії, в навернених (у католицизм і протестантизм) родинах, через антисемітизм і нацизм переселилися — після перепитій, які привели Вітґенштайна в Норвегію, а Поппера в Нову Зеландію, — в Англію, яка обидвом надала громадянство. Перший походив із дуже багатої родини, але відписав увесь свій спадок братам, а другий — із заможного середнього класу, хоча обидва мали маніакальну схильність до скромного й відлюдного життя, яка у Вітґенштайна доходила аж до аскетизму. Попри їхню пристрасть до ідей, обидва дуже любили ручну працю (Вітґенштайн займався садівництвом, а Поппер столярством), яку вважали профілактичною для інтелектуальної роботи. Пуританство середовища, в якому вони народилися, позначилося на сексуальному житті обох, позначеному стриманістю і самоконтролем — як у нетривалих гомосексуальних зв’язках Вітґенштайна, так і в аскетичному шлюбі Поппера з Геннє, єдиною в його житті жінкою. (На схилку літ філософ зізнався одному з друзів, що мати ні разу його не поцілувала, а він ніколи не цілував свою дружину в уста). Обидва були зобов’язані Бертрану Расселу — свідку й учаснику зустрічі 25 жовтня 1946 року, — який домігся того, аби «Tractatus Logico-Philosophicus» Вітґенштайна було опубліковано у Великій Британії, а Кембріджський університет надав йому посаду професора, яку той обіймав; він також із ентузіазмом захищав «Відкрите суспільство та його ворогів» Поппера, яке було опубліковане за рік до того в Англії. Обидва були геніальні, непідкупні, диявольськи зарозумілі й страшенно злопам’ятні, хоча, можливо, у цьому розумінні супроти істеричних вибухів Вітґенштайна (як той, що стався під час тієї пам’ятної зустрічі) спалахи Поппера були нічим.

Розбіжності були особистісні й філософські. Теза Вітґенштайна, згідно з якою філософських проблем, власне кажучи, не існує, а є лише головоломки і загадки (puzzles), і основне завдання філософа полягає не в тому, щоби «пропонувати рішення, а лише прояснювати їх», очищати мову від усіх психологічних домішок, затертих висловів, міфологій, релігійних чи ідеологічних переконань, які каламутять мислення, здавалася Попперу нестерпно легковажною, чимось, що могло привести до перетворення філософії на одне з відгалужень лінгвістики чи на формальне вчення, позбавлене будь-якого значення, пов’язаного з людськими проблемами. Для нього останні були вихідним матеріалом філософії, а мотивом для того, щоб бути філософом, — пошук пояснень і відповідей на найбільш назрілі тривоги людей. Саме це він і робив, знайшовши притулок у Новій Зеландії, коли писав есей «Відкрите суспільство та його вороги», в якому критикував філософію Вітґенштайна — навіть назвав його суперечливим і сумбурним, а його теорію фальшивою, — і де висунув твердження, яке могло лише роздратувати автора «Tractatus»: «Говорити ясно — означає говорити в такий спосіб, коли слова не мають значення»[56].

Ці дві суперечливі версії філософії зійшлися віч-на-віч у п’ятницю 25 жовтня 1946 року в Клубі моральних наук Кембріджського університету, очолюваного Вітґенштайном, куди Поппера, який приїхав до Англії за кілька місяців до того, запросили зробити виклад на тему «Чи існують філософські проблеми?»

Цю тему було вибрано з явним наміром спровокувати дискусію між двома світочами, і тому в той вечір замість десятка студентів і викладачів, які зазвичай приходили на зібрання Клубу моральних наук, в обшарпану залу H3 на другому поверсі старовинного Королівського коледжу їх набилося десятків зо три. Поппер приїхав у Кембрідж одразу після обіду і перш ніж піти до Клубу, пив чай з Бертраном Расселом, що змусило деяких недоброзичливців стверджувати — один із тисяч домислів, якими оповите це зібрання, — що останній, либонь, підмовив Поппера напуститися без жодних евфемізмів на теорію puzzles автора «Tractatus». Але насправді в цьому не було жодної потреби. У своїй автобіографії «Unended Quest» 1974 року Поппер зізнається, що вже віддавна згорав від нетерпіння довести Вітґенштайну, що філософські проблеми таки існують. Тож у той вечір він йшов на зустріч у Клуб моральних наук із шаблею наголо.

Із того, що відомо, Поппер розпочав свій виклад із заперечення, що завданням філософії є розв’язування загадок, і заходився перераховувати питання, які, на його думку, є типовими філософськими проблемами, коли Вітґенштайн, роздратувавшись, перебив його, дуже піднісши голос (він часто це робив). Та Поппер, своєю чергою, перервав його, намагаючись продовжити виступ. Тоді Вітґенштайн схопив камінну коцюбу і став вимахувати нею в повітрі, аби наочніше виявити свою цілковиту незгоду з критичними зауваженнями Поппера. Наелектризована тиша залягла поміж присутніх тихомирних британських філософів, які не звикли до подібних виявів австрійської гарячковості. Втрутився Бертран Рассел, категорично звелівши: «Вітґенштайне, негайно киньте ту коцюбу!» За однією версією тієї зустрічі, в ту мить Вітґенштайн, усе ще з коцюбою в руці, проревів, звертаючись до Поппера: «А ну ж бо, наведіть мені приклад морального припису!» На що Поппер відповів: «Негоже погрожувати доповідачеві коцюбою». Почулися смішки. Вітґенштайн, зелений від люті, кинув коцюбу на присок коминка і вийшов з кімнати, гримнувши дверима. За іншою версією, Поппер промовив свій жарт лише тоді, коли Вітґенштайн уже вийшов з кімнати, а Рассел та інший філософ Річард Брейтвейт намагалися вгамувати розбурхані води.

Девід Едмондз і Джон Ейдінов прочитали усі письмові свідчення про той епізод, звіривши листування його протагоністів і свідків, ретельно, а іноді безжально, проаналізувавши різні версії, і їхнє розслідування — найбільш повчальне в їхній книжці — замість остаточно встановити істину щодо того, що трапилось у ті бурхливі десять хвилин, лише засвідчує: ми ніколи не знатимемо достеменно, що тоді сталося. Спогади десяти чи одинадцяти ще живих очевидців тієї зустрічі не збігаються, а подекуди абсолютно розходяться. Одні чули, а інші ні, фразу Бертрана Рассела; одні запевняють, що жарт Поппера пролунав раніше, а інші — що вже після того, як розлючений Вітґенштайн вилетів з кімнати. Ніхто не є дуже впевнений щодо подробиць фраз і вигуків, якими обмінювались два полемісти. Навіть той студент, якому було доручено вести протокол зустрічі, паралізований несподіваним поворотом дискусії, цілком заплутався і написав таку невиразну і безбарвну версію, яка дозволяє найбільш вигадливі інтерпретації.

«Вітґенштайнова коцюба» мала стати репортажем про культурну подію із безсумнівним резонансом, і їй це вдалося. Але журналісти ВВС мимохіть зуміли також підтвердити чудовим прикладом давню підозру: що вигаданий — уявний чи літературний — компонент в історії є таким самим неминучим, як і необхідним. Якщо те, що сталося так недавно, а його дійові особи