Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Розділ 20

Макс

В один момент Каміла мені щось говорить а в інший мені різко захотілося поцілувати її. Я не розумію своїх дій, почуттів та емоцій коли поруч із нею. Враження, що мене магнітить до неї.

Коли ми відсторонилися один від одного, наші погляди зітнулися. Її очі…іони були настільки яскравими та виразними. А іще в них було щось інше. Блиск? Я не знаю. Мені стало не вистачати її від коли ця дівчина поїхала. Я не розумію своїх думок. Мені страшно…від цього всього.

Я потягнувся знову вперед у бажанні продовжити наш поцілунок як віна різко підскочила. А тоді прийшла Катя.

Зведена сестра у прямому сенсі втекла від мене. Перша дівчина котра втекла від мене…я не схожий на самовпевненого чувака котрий думає, наче б то ідеальний для всіх дівчат. Ні. Але…те як скоро вона втекла сказавши що це помилка мене…пригнітило?

А на що ти Макс сподівався? Вона не вважає тебе братом. То чого ж очікував? Я втомлено заплющив свої очі та відкинувся до спинки гойдалки. Каміла могла бути мені сестрою. Просто подругою і мені варто було б дотримуватися цієї дружби. А я…як ідіот все зруйнував. Цікаво, вона тепер хоч у мою сторону гляне?

Я вийняв з кишені телефон. Батьку сказав, що зустрінуся з хлопцями а сам іще з пів години просидів тут. Мені до чортиків було цікаво, яка в мене була перша реакція на Камілу та які наші відносини були рік назад. Зараз все по іншому. Я бачив її здивування в перший день коли повернувся. Напевно, я був не зовсім приємним при першій зустрічі.

«Ти повинен мене ненавидіти». Хіба не це вона мені казала? Хіба не я казав, що ми це не більше ніж сусіди? Господи…ритися у власних емоціях це найскладніше що може бути.

Я знову вийняв свій телефон та подзвонив Стасу.

- Хлопче, куди ти зник? Я тут помираю. - на тому кінці лінії була якась перепалка.

- Я на задньому дворі. Ти ще всередині? Можливо з’їздимо всі кудись?

- Ооооо. Мені подобається твій хід думок. Через десять хвилин біля головного входу.

Я піднявся. Звільнити свої думки зараз - це те що мені потрібно.

За п’ять хвилин я був біля головного входу і Стас разом із іншими якраз виходили.

- Наш хлопчик втомився від життя великого боса. - сказав Влад посміхаючись.

- Навіть не уявляєш наскільки.

- Їдемо у бар? Чи можливо щось на зразок лісового будиночка?

Я задумався.

- Думаю ліс це чудове місце щоб позбавитися від думок.

Ми сіли у мою машину, котру підвіз охоронець та поїхали в магазин. Там хлопці набрали їжі, напоїв а також ліхтарики та свічки.

Вже через пів години машина заїхала за місто а невдовзі і у ліс. Припаркувавши її біля невеликого будиночка - дачі Влада ми вийшли. Друг вийняв з-під горщика на дворі ключ та відкрив двері. У обличчя одразу ж подуло не свіже повітря а сирість.

- Ого. Ви тут коли востаннє були?

Влад наморщив носа та закрив двері назад.

- Здається, півтора року тому. Коли ще всі четверо їздили.

- В тебе у машині якась ковдра є? - спитав Віктор.

Я знизив плечима.

- Будинок треба провітрити. - сказав Стас.

- Я подивлюся у машину. Можливо знайду щось.

Все ж, на наше щастя невелике покривало знайшовся тут. Ми пристелили його неподалік будинку, точніше в декілька метрів від вхідних дверей котрі Влад відкрив навстіж. Також, за допомогою ліхтарів знайшли у лісі декілька гілок дерев і розвели багаття.

З боку це виглядає повним ідіотизмом. Але…невже ми коли небудь були адекватними? Це рідкість. Тому, коли ми о півночі в лісі організували пікнік це не здалося для нас дивним.

Невдовзі вогонь уже палав неподалік, а ми сиділи на покривалі. Стас відкрив три пляшки пива а мені простягнув безалкогольний шейк. Я скривився.

- Я б із задоволенням замінив його на це кисле і зовсім не корисне пиво, але тобі ще не можна. - прокоментував він мою реакцію.

- Ну, дякую що не живчик принаймні.

Друг посміхнувся.

- І? Що ж у вас з Камілою відбулося що ти вирішив настільки піти в сторонку? - спитав Влад котрий сидів навпроти.

Я кинув на нього короткий погляд.

- З чого ти взяв що у мене з Камілою проблеми?

- Камон, ви обоє вийшли із зали а опісля вона повертається додому а ти вирішуєш змотати вперше за ці місяці кудись. Тут все ясно як Божий день. - сказав Віктор.

Я посміхнувся.

- Я настільки очевидний?

- Ні. Ми просто довго тебе знаємо. - сказав Стас, - Але якщо ти не хочеш говорити про це то ноу проблем.

- Я поцілував Камілу. - сказав я на одному диханні.

- Стоп. Ану чекай. - Стас підскочив на ноги.

- Слухай, може краще було живчик купляти.  - сказав Влад дивлячись на Стаса з округленими очима.

Віктор з боку почав сміятися.

- Пацаааааааан. Я шокований. - сказав Стас і сів назад.

- Я казав, що це станеться. Ти тепер мене штукар винен. - сказав Віктор задоволено посміхаючись.

- Е. Ви на мене ставки ставили? - спитав я вдаючи розлючення.

- Ми? Ніколи в житті.  Це Стас казав,що ви тепер  не зблизитеся. Каміла вирішила не підпускати тебе до себе. Він був впевнений а я сказав протилежне. От і все.

Я нахмурив брови.

- Я колись цілувався з Камілою?

- Молодці. Ну але тепер ти знаєш принаймні це. Ви і хлопцем з дівчиною типу були. Вона по суті стала однією з нашої банди. На гонки разом їздили. - сказав Стас.

- Вона казала що ми були не більше ніж сусідами. - сказав я.

- Вона тебе вирішила таким чином відшити. Не знаю чому. Але не суть. Я був впевнений що вона не підпустить тебе до себе. От і все. - сказав Стас

- Кажуть, в неї тепер хлопець в коледжі є. З першого дня як вона повернулася разом ходять. - підключився Віктор.

- Байдуже. - я знизив плечем. - Вона моя сестра. Що може бути?

Віктор криво посміхнувся.

- А коли ти її нині цілував то вона стала ким? Ти про це не думав.

Я закотив очі та сперся на лікоть.

Загалом, після цього тему було закрито. Ми більше не згадували про Камілу. Натомість наша розмова стала схожою до розмов старих дідів. Бо була вона про проекти фірм наших батьків.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍