Читати книгу - "Ведмеже місто"

чого ні мама, ні донька не готові почути в присутності одна одної.

Тато вже сидить в авто, він просить Кевіна сісти попереду і починає перевіряти, чи той готовий до іспиту з англійської, який буде в понеділок. У татовому існуванні все підпорядковано прагненню до ідеальності, все його життя — ніби шахова дошка, на якій він повинен на два ходи випереджати інших, і лише тоді буде задоволеним. «Успіх не буває випадковим. Удача може дати тобі гроші, але не успіх», — часто повторює тато. Його безжальність у справах лякає інших, але Кевін ніколи не бачив, щоб тато піднімав на когось руку або кричав. Він навіть уміє зачаровувати, коли хоче, при цьому ніколи нічого не розповідаючи про себе. Тато не втрачає самовладання, ніколи не стає розохоченим — цього не може статися, якщо весь час жити майбутнім. Сьогодні хокейний матч, але в понеділок буде іспит з англійської. Треба випереджати на два ходи.

«Моє завдання — бути твоїм батьком, а не другом», — пояснив тато, коли Кевін якось багато років тому згадав, що мама Беньї приходить майже на всі їхні матчі. Татові не варто було сердитися, бо Кевін розумів, у чому річ: мама Беньї не спонсорує клуб на мільйон крон щороку, вона не пильнує за тим, щоб на льодовій арені вмикалися всі лампочки. Тож у неї, звісно, більше часу, щоб встигати ходити на їхні матчі.

Беньї рушає дорогою від озера, щоб могти покурити без сторонніх поглядів, аби мама Люта не починала знову збір підписів, як тоді, коли в дитячому садку Лют побачив, що Беньї їсть солодощі, хоч то була не субота. Лютова мама виступає за справедливість і рівність — звісно, у тому розумінні, яке підходить насамперед їй. Майже всі батьки такі. Беньї завжди вважав, що в цьому місті бути дорослим — це справжнє жахіття. Він запихає недопалок у сніг, стоїть, заплющивши очі, серед дерев і гадає, чи не розвернутися йому зараз і не піти в інший бік. Геть від усього цього. Вкрасти автомобіль і залишити Бйорнстад у дзеркалі заднього огляду. Цікаво, чи стане він від цього щасливішим.

На стоянці перед льодовою ареною купа людей. Тато Кевіна зупиняє автомобіль трохи на віддалі.

— Сьогодні не встигнемо поговорити, — каже він, киваючи іншим спонсорам і тим батькам, кого гроші сім’ї Ердаль зачаровують з такою самою силою, як їхніх дітей — хокейна гра Кевіна.

Якщо виростаєш в сім’ї, де ніколи не говорять про почуття, вчишся чути нюанси у сказаному. Тато міг би не вибачатися перед Кевіном за те, що не підкинув його аж до дверей, але все ж таки вибачився. Вони поплескують один одного по плечах, і Кевін виходить з авто.

— Почуємося після матчу, — каже тато.

Кевін телефонує йому відразу після кожного матчу. Є тати, які цікавляться: «Ви перемогли?». Кевіновий запитує: «З яким рахунком ви перемогли?». Кевін завжди чує, як він записує рахунок — у їхньому підвалі є цілий відсік, заповнений акуратно поскладаними коробками, в яких купи товстих блокнотів із ретельно записаною статистикою кожного матчу, в якому грав Кевін ще з того часу, коли був хлопчам. Звичайно, є люди, які вважають, що неправильно питати у свого сина, скільки шайб той забив, а не просто «чи забив ти шайбу?». Проте і в Кевінового батька, й у самого Кевіна відповідь на це однакова: «А скільки шайб забили ваші сини?».

Кевін не питає тата, чи встигають вони подивитися першу частину, просто зачиняє дверцята і закидає на плече сумку, ніби сьогодні — просто звичайна субота. Але коли автомобіль повертає, він озирається і дивиться за ним, аж поки не втрачає з виду. На стоянці навколо Кевіна батьків більше, ніж гравців. Для них сьогоднішній день — не просто звичайна субота.

Мама Кевіна чомусь обертається і дивиться крізь заднє скло, вона ніколи такого не робить, бо, як і чоловік, переконана, що сентиментальності допускати не варто і що Кевіна треба привчати до самостійності. Вони бачили, як розпещені діти із сусідських будинків у Височині, виростаючи, ставали тріумфом посередності, задобреними слабкими паскудниками і скигліями, яких усе життя доведеться тримати за ручку. Кевінові батьки не дозволять, щоб це сталося з їхнім сином. Навіть коли від цього боляче, навіть коли Кевіну в дитинстві довелося йти у темряві цілу дорогу з Геда самому пішки, бо тато хотів показати йому, які бувають наслідки запізнення, навіть коли мама мусила вдати, що спить, як її хлопчик прийшов додому. Навіть коли вона тихо плакала в подушку. Те, що зручно для батьків, не завжди є найкращим для дитини — у цьому вона переконана, і Кевін виріс таким сильним саме тому, що вони цьому посприяли.

Але мама завжди пам’ятатиме побачене тієї суботи позаду автомобіля — образ її сина на стоянці. У найважливіший день свого життя він — найсамотніший хлопець на світі.

Амат намагається зробити вигляд, ніби він просто минає кафетерій — це вдається не краще, аніж вдавати, що випадково з’їв морозиво свого найкращого друга. Міра йде в інший бік, але радісно махає йому і надто голосно каже:

— Привіт, Амате! Шукаєш Майю?

Цієї миті Амат зовсім не почувається Джеймсом Бондом. Міра киває на кафетерій і спускається сходами, але, озирнувшись, ще вигукує:

— Хай щастить сьогодні!

Після чого напружує м’язи і постановочно гарчить, копіюючи п’ятнадцятирічних у Бйорнстаді, коли ті бажають удачі одне одному:

— Порви їх!

Амат зніяковіло усміхається. З кафетерію чути напружену дискусію, Міра поспішно йде вниз сходами, поки котрась із дівчат не сказала про хлопців чогось такого, після чого мамин мозок доведеться відмивати милом і немалими об’ємами рислінгу.

Беньї стає поруч із Кевіном — той навіть не чув, як він наблизився. Беньї кладе руку на плече друга, не кажучи ні слова про те, що в Кевіна блищать очі. Той у відповідь не згадує про поминання і цвинтар. Цього не потрібно. Вони лише дивляться в очі один одному і кажуть те, що завжди говориться напередодні матчу:

— Кев, яке майже найкрутіше задоволення у світі?

Кевін відповідає не відразу, і Беньї штовхає його ліктем у живіт.

— Гей, суперзірко, яке МАЙЖЕ найкрутіше задоволення у світі?

— Перепихатися… — усміхається Кевін.

— Але СПОЧАТКУ ми з тобою вийдемо на лід і будемо мати НАЙКРУТІШЕ задоволення! — вигукує Беньї і так жваво замахується сумкою, що Кевін мусить пригнутися.

Дорогою до роздягальні Кевін, піднявши брову, запитує:

— Беньяміне, а ти сходив у туалет?

Ще малим, під