Читати книгу - "Салимове Лігво"

лисий чоловік.

— Я так і подумав, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги.

Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь не­добрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.

— Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? — запитав Стрейкер.

Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.

— Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.

— Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.

— Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?

— Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.

— Отже, ви відкриватиметеся без нього, — сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.

— До речі, як ім’я містера Барлоу?

Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.

— Ви запитуєте як уповноважена особа, як… констебль?

— Аж ніяк. Просто з цікавості.

— Ім’я мого партнера Курт. Цілком — Курт Барлоу, — сказав Стрейкер. — Ми з ним разом працювали і в Лондоні, і в Гамбурзі. А оце… — майнув він довкола рукою, — наша самовідставка. Скромно. Проте зі смаком. Ми сподіваємося заробляти не більше, ніж на прожиття. Проте обоє ми любимо старі речі, елегантні речі і маємо надію вибудувати собі відповідну репутацію в цій місцевості… можливо, навіть у всьому вашому такому прекрасному регіоні Нова Англія. Як ви вважаєте, констеблю Ґіллеспі, чи є це можливим?

— Будь-що є можливим, я гадаю, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги в пошуку попільниці. Нічого не побачив і струсив сигаретний попіл собі в кишеню плаща. — У будь-якому разі, я надіюсь, на вас очікують найкращі успіхи, і перекажіть містеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навідуватись.

— Так я й зроблю, — сказав Стрейкер. — Він надзвичайно компанійський.

— От і чудово, — сказав Ґіллеспі.

Він рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього.

— До речі, як вам здався той старий будинок?

— Він потребує ще величезного обсягу роботи, — сказав Стрейкер. — Але ми маємо час.

— Гадаю, що так, — погодився Паркінс. — Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю?

Лоб Стрейкера наморщився:

— Паммлодью?

— З юнню, — терпляче пояснив Паркінс. — Знаєте, як вони інколи полюбляють бісити нових людей. Кидають каміння або дзвонять у двері й тікають… такого кшталту речі.

— Ні, — сказав Стрейкер. — Жодних дітей.

— Здається, що одного ми нібито втеряли.

— Справді?

— Так, — виважено сказав Паркінс. — Справді так. Зараз панує така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто.

— Який жаль, — промовив Стрейкер безпристрасно.

— Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите…

— Я, звичайно, повідомлю ваш офіс, терміново, — знов посміхнувся він своєю крижаною усмішкою.

— От і добре, — сказав Паркінс.

Він відчинив двері і, не ремствуючи, подивився на зливний дощ.

— Ви таки пер’кажіть містеру Барлоу, що я буду радий знайомству.

— Безумовно, я так і зроблю, констеблю Ґіллеспі. Чао.

Паркінс остовпіло озирнувся:

— Чвалом?

Усмішка Стрейкера поширшала:

— Прощавайте, констеблю Ґіллеспі. Це звичайний італійський вираз, що означає «прощавайте».

— О? Ну, кожного дня дізнаєшся чогось такого нового, авжеж? Бувайте.

Він ступив під дощ і причинив за собою двері.

— Для мене він не звичайний, аж ніяк.

Його сигарета намокла. Він відкинув її геть.

У крамниці Стрейкер спостерігав за ним крізь вітринне скло. Він вже не усміхався.

  11

Повернувшись до свого офісу в міській управі, він погукав:

— Ноллі? Ти тут, Ноллі?

Жодної відповіді. Паркінс кивнув. Ноллі був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркінс зняв плащ, розстебнув свої галоші, сів до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довіднику і подзвонив. На іншому кінці взяли слухавку на першому ж гудку.

— ФБР, Портленд, агент Генраген.

— Це Паркінс Ґіллеспі, констебль самоврядного міста Єрусалимове Лігво. У нас тут один хлопчик пропав…

— Так, я пам’ятаю, — чітко проказав Генраген. — Ралф Ґлік. Дев’ять років, чотири фути три дюйми, чорне волосся, сині очі. Що це буде, заява про викрадення особи?

— Нічо’ такого. Ви можете для мене перевірити деяких чоловіків?

Генраген відповів ствердно.

— Перший, це Бенджамін Міерз. М-І-Е-Р-З. Письменник. Написав книжку, яка називається «Дочка Конвея». Двоє інших, вони, так би мовити, зшиті водно. Курт Барлоу. Б-А-Р-Л-О-У. Інший парубок…

— Цей пишеться «Курт» чи «Курдт»? — перепитав Генраген.

— Мені того не знаття.

— Окей. Продовжуйте.

Паркінс продовжив, пітніючи. Розмовляючи зі справжніми законниками, він завжди почувався дубоголовим.

— Інший парубок, це Річард Троккет Стрейкер. Дві «к» пишеться посередині Троккета, а Стрейкер так, як звучить. Цей парубок разом з Барлоу в меблевому й антикварному бізнесі. Вони тільки-но відкрили невеличку крамницю тут, у місті. Стрейкер стверджує, що Барлоу зара’ в Нью-Йорку, в якійсь закупній поїздці. Стрейкер стверджує, що вони вдвох працювали у Лондоні й Гамбургу. І я гадаю, це доволі зручна ширма.

— Ви цих людей підозрюєте у справі Ґліка?

— Я наразі навіть не знаю, чи існує така справа. Але всі вони з’явилися в місті приблизно в той час.

— Чи вважаєте ви, що існує якийсь зв’язок між цим парубком, Міерзом та іншими двома?

Паркінс відкинувся назад і скинув оком крізь вікно.

— Це, — сказав він, — одне з тих питань, які я хотів би з’ясувати.

  12

Телефонні дроти видають дивне бриніння в ясні, прохолодні дні, майже ніби вібрують від пліток, які передаються по них, і це той звук, що не схожий на жодний інший звук голосів самотності, які ширяють у просторі. Телефонні стовпи сірі й заскалисті. Зимові морози й відлиги їх підбили до похилених поз, що здаються невимушеними. Вони не такі ділові й по-військовому статурні, як телефонні стовпи, утверджені в бетоні. Їхні окоренки чорні від гудрону, якщо вони стоять уздовж асфальтованої дороги, і запорошені пилом, якщо вздовж бічних путівців. Старі, биті негодами мітки від кігтів проявляються на їхніх поверхнях там, де вилазили щось вправляти монтери у 1946 або в 1956 чи у 1969 роках. Птахи — ворони, горобці, мандрівні дрозди, шпаки — влаштовуються на гудучих дротах і сидять в напутреному мовчанні, ба, можливо, вони чують чужорідні людські балачки крізь свої кігтясті лапки. Якщо так, їхні очі-бісеринки не виказують жодних ознак. Місто має відчуття не історії, а часу, і телефонні стовпи, здається, це знають. Якщо покласти долоню на такий стовп, ви відчуєте вібрацію від дротів глибоко в деревині, ніби там ув’язнені чиїсь душі і вони борсаються, намагаючись звідти вирватися.

— …і заплатив він старою двадцяткою, Мейбел, отою, що були колись такі великі. Клайд каже, він востаннє бачив такі під час напливу вкладників по свої депозити в «Банк & Траст» у Ґейтсі у 1930 році. Він був…

— …так, він доволі чудернацька людина, Евві. Я бачила у свій бінокль, як він тягався з тачкою там, поза домом. Цікаво мені, він там сам чи…

—