Читати книгу - "Шість невдалих побачень, Ангеліна Кріхелі"

Глава 19

Прохання директорки й за сумісництвом власниці приватної школи зайти до кабінету Анфіса сприйняла насторожено. Подумки перебрала всіх учнів, яким могло не сподобатися, як вона посміхнулася або подивилася. Так, це воістину біда сучасної освіти, де вчитель перетворився на персонал, що обслуговує, а не носія неоціненних знань. Тим паче у приватній школі. Як то кажуть, хто платить, той і замовляє музику. Тих, хто шукає роботу, — тьма, тому приватники завжди на боці учнів. Оскільки зовсім недавно так втратила роботу вчителька англійської мови, напружилася й Анфіса. Адже колега зі сльозами на очах запевняла, що теж нічого подібного до звинувачень на її адресу не робила.

Але жодних неприємних інцидентів із собою в головній ролі Красько пригадати не змогла. Тому, розправивши плечі, сміливо увійшла до кабінету шефині. З плечима виявилося особливо важко, враховуючи сидячий спосіб життя.

Директорка ж, навпаки, випромінювала енергію, тримала ідеальну поставу. Та й узагалі була жінкою видною, з копицею блондинистого волосся та абонементом до фітнес-центру. На її тлі губилися всі.

— Анфісо Павлівно, проходьте, сідайте, — стримано запропонувала красуня, киваючи головою в бік стільця навпроти неї.

Та кивнула у відповідь і скромно присіла на край стільця, ледь не склавши руки на колінах, в останню мить згадавши, що в школі вона не вчиться, а вчить.

— У мене до вас дуже делікатне запитання зараз буде, — прокашлявшись, повідомила шефиня, зніяковіло відводячи погляд і мило червоніючи.

Анфіса кивнула, гублячись у здогадках, про що могла б іти мова. Одне ясно — справа не в провинностях. Інакше б бесіда почалася з самого інциденту. Подумки зітхнувши з полегшенням, пораділа, що підробіток не відвалиться, як стара штукатурка чи наклеєні вії сусідки поверхом вище.

— Я вас слухаю.

— Подивіться сюди, будь ласка, — дещо різкувато крутнула монітор, повертаючи його до підлеглої. — Скажіть, ви маєте до цього якийсь стосунок?

Вона вичікувально подивилася на Анфісу, що згорала від сорому, яка безмовно витріщалася на власну анкету на сайті знайомств. Ну чому в неї не вистачило сили волі відмовитися від задуму Жанни вже на старті?

— Це моя сторінка, — чесно кивнула, набравшись сміливості. — Я попросила подругу закрити акаунт, але він висить потім ще тридцять днів... — навіщось спробувала виправдатися.

— Не важливо, — відмахнулася директорка, повертаючи монітор на місце. — Сторінка ваша, і це найважливіше. Я мала переконатися, що це не фейк. Ну а якщо сторінка ваша, то я переконливо попрошу вас звільнитися і не псувати імідж моєї школи.

— Вибачте? — вирішивши, що помилилася, уточнила Анфіса, машинально приймаючи з рук начальниці аркуш і ручку. — А в цій школі особисте життя педагогів під забороною? Це монастир, чи що? Інститут шляхетних дівчат?

— Будуйте собі ваше особисте життя, де хочете, — пирскнула шефиня, відхиляючись на спинку свого шкіряного офісного крісла. — Але так, щоб це не виглядало нав'язливо. Невже ви не розумієте?

Анфіса ошелешено похитала головою заперечно.

— Та годі! — хмикнула співрозмовниця. — Батьки наших учнів — вельми заможні люди. Уявіть, що скажуть мені мами цих дітей, побачивши, що вчитель математики настільки активно шукає собі чоловіка, а я пускаю її спілкуватися з татами.

Красько відмовлялася розуміти та визнавати подібний логічний ланцюжок, але саме формулювання питання боляче наступило на і без того хворий мозоль. Так уже, влипла так влипла.

Раптово її осяяло.

— Скажіть, а ви самі як на цьому сайті опинилися? Мами не хвилюватимуться залишати своїх чоловіків наодинці з вами для обговорення негідної поведінки їхніх нащадків? — усміхнулася іронічно.

— Грубіянити не треба, — ображено надулася директорка в той час, як Анфіса почала жваво писати необхідну від неї заяву. — Реклама нині дуже настирлива. Листи вже в спамі, але скриншоти я зробила. Про всяк випадок.

Пояснення так собі, але іншого їй ніхто не дасть, і вона прекрасно це розуміла. А якщо просять піти ввічливо, то треба йти відразу. До того, як той, хто просить, про ввічливість забуде. Проблем у житті й так вистачає. Тепер треба тільки вирішити, на які гроші купить своїй дитині курточку до зими. Треба ж, щоб не гірше, ніж в інших, зі свіжої колекції. Нема чого дитину привчати до злиднів і виживання. Кажуть же розумні люди, що бідність — це спосіб мислення. От прищепить бідне мислення своїй донечці, а як вона потім жити буде?

Батьки чомусь виступали категорично проти такого підходу, вважаючи, що балувати дітей припустимо тільки в тому, що на користь їхньому розвитку. Але розвитку чого? Що їй у дорослому житті справді буде необхідним і допоможе побудувати власне щасливе майбутнє?

Кинувши на стіл уже колишньої роботодавиці заяву про звільнення за погодженням сторін (за власним бажанням не дозволило писати почуття справедливості), Анфіса зім'ято кивнула і вийшла з кабінету.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍