Читати книгу - "Деміан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мало-помалу якесь відчуття в мені повставало проти того, щоб повсякчас визнавати верховенство Пісторіуса. Дружба з ним, його поради, його розрада, його близькість були найважливішим з того, що сталось зі мною останнім часом. За його посередництва зі мною наче розмовляв Бог. З його вуст мої сни поверталися до мене проясненими, витлумаченими. Він дарував мені мужність бути самим собою. І ось я — гай-гай! — відчув у собі повільно зрослий опір. Мені вчувалось надто багато повчання в його словах, і здавалося, що він розуміє лише якусь частку мене.
Певна річ, що ніяких суперечок чи сцен, якогось зведення порахунків з ним — нічого такого не було. Я сказав йому лише одне-єдине, безневинне, по суті, слово. Але то й була та мить, коли якась ілюзія порозуміння між нами розсипалася на кольорові скалки.
Таке передчуття гнітило мене вже деякий час, але увиразнилося воно якоїсь неділі. В старовинному кабінеті Пісторіуса ми лежали на підлозі перед вогнем каміна, він розповідав про таїнства і релігії, які вивчав, розмірковував про ймовірне майбутнє цих вірувань. А мені все це здавалося радше цікавим і кумедним, ніж життєво важливим. Мені вчувалася в його розмірковуваннях якась суха вченість, втомливе копирсання в рештках колишніх світів. І несподівано мене охопила відраза до всього цього — до культів, міфології, до цієї мозаїки віровчень, відомих нам за переказами.
— Пісторіусе, — промовив я з якоюсь злістю, що вирвалася з мене і була несподіваною й для мене самого. — Ви вже б краще розповіли мені про якийсь свій сон, який приснився вам уночі. Те, що ви зараз розповідаєте, це… це якісь викопні старожитності…
Нічого подібного він ніколи від мене не чув. Я й сам тої ж миті із соромом і страхом відчув, що випущена мною стріла потрапила в самісіньке серце. Те, чим я зараз глузливо, в гострій формі, дорікнув йому, він іноді сам дорікав собі іронічним тоном.
Він це миттєво вловив і одразу замовк. Я подивився на нього з острахом і побачив, що він страшенно зблід.
Після тривалої важкої паузи він підкинув дров у вогонь і тихо проказав:
— Ви абсолютно праві, Сінклере. Ви розумний хлопець. Я не обтяжуватиму вас антикварністю.
Мені на очі навернулися сльози — я хотів сказати йому щось тепле, вибачитись, запевнити його у своїй любові, у своїй щирій вдячності. Мені приходили на думку зворушливі слова, але вимовити їх я чомусь не міг. Я продовжував тупо лежати, дивився у вогонь і мовчав. І він також. Ми лежали, а вогонь догорав і спадав, і з кожним спалахом полум’я я відчував, як гасне й відлітає щось прекрасне, глибоке, що вже ніколи не зможе повернутися.
— Боюся, що ви мене неправильно зрозуміли… — вичавив я із себе здавленим, хрипким голосом. Ці дурні, безглузді слова зірвалися з язика мимоволі, немовби я читав уголос якусь фразу з газетної статті.
— Я зрозумів вас абсолютно правильно, — тихо сказав Пісторіус. — Ви маєте рацію. — Він почекав, а потім повільно додав: — Наскільки взагалі хтось може бути правим перед іншим.
«Ні, ні! — волало в мені. Я не правий!»
Але я не зміг нічого додати. Я знав, що єдиним своїм слівцем я вказав йому на дуже істотну слабкість, на його рану й ваду. Я торкнувся того пункту, в якому він і сам не міг собі довіряти. Його ідеал був «антикварним», у своїх пошуках він оглядався назад, він був романтиком. І я раптом глибоко збагнув: саме тим, чим Пісторіус був для мене, він не міг бути для себе самого. Саме те, що він дав мені, він не міг дати самому собі. Він вивів мене на шлях, на якому я повинен був обігнати його, поводиря, а відтак — полишити.
Бог знає, як зроджуються отакі слова! Я навіть подумати не хотів чогось поганого, у мене не було жодного передчуття катастрофи. Я щось бовкнув, чого сам у ту мить, коли зробив це, не відав, піддавшись маленькій, трохи смішній, трохи єхидній примсі. А воно виявилося доленосним. Я допустив дрібну, неуважну грубість — а для нього це стало присудом.
О, як мені хотілося тоді, щоб він розізлився, став захищатися, щоб напосівся на мене! Але нічого подібного не сталося — я сам мав пережити драму в своїй душі. Він міг би й посміхнутися, якби був спроможний. Те, що він не зміг цього зробити, — найкраще свідчило, наскільки глибоко я зачепив його.
І те, що Пісторіус так покірно прийняв удар від мене — свого нахабного і невдячного учня, і те, що він промовчав і визнав мою правоту, — це зробило мене ненависним самому собі, у стократ збільшило мою необачність. Завдаючи удару, я цілив у сильну боєздатну особистість, а переді мною опинилася тиха, стражденна, беззахисна душа, котра мовчки здалася…
Ми ще якийсь час лежали перед згаслим полум'ям. Кожна жаринка чи обвуглена головешка викликали в моїй пам’яті щасливі, чудові, розкішні години й дедалі більше примножували моє зобов’язання, мою провину перед Пісторіусом.
Нарешті я не витримав — устав і пішов геть. Я довго стояв перед його дверима, затримався на темних сходах, а відтак ще довго стовбичив на вулиці перед входом: а раптом він вийде за мною? Кінець кінцем я поплентався і довго блукав вулицями, передмістям, парком і лісом — аж до самого вечора. Отоді я вперше відчув «Каїнову печать» на своєму чолі.
Замислюватися я став лише згодом. Усі мої думки прагнули звинуватити мене і захистити Пісторіуса. Але все закінчилося навпаки. Тисячу разів я пошкодував за своє дурне необачне слово. От би відкликати його назад… Але воно вже було сказане. Лише тепер мені вдалося зрозуміти Пісторіуса, вибудувати перед собою всю його мрію. Мрія ця полягала в тому, щоб стати проповідником, проголосити нову релігію, дати нові форми возвеличення, любові й поклоніння, побудувати нові символи.
Але не такою була його внутрішня сила, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Деміан», після закриття браузера.