Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Частина 30

Коли прийшла до тями мене почали обіймати сильні чоловічі руки. У цих обіймах я почувалася у безпеці. Я відчула знайомий аромат до болі. Микола Шапаренко. Мене обіймав Микола Шапаренко. Я намагалася підвестися, але хлопець відійшов на крок.
— спокійно, нікуди не йди. — тихим бархатним голосом сказав Микола. 
— чому ти тут?  — запитала я.
— я живу внизу. А зараз я тут, щоб переконавшись, що з тобою все добре.
— зі мною все добре бачиш? Тепер іди. 
— я відчуваю дежавю, — почалося. Моя істерика, якої не було півроку. Знову випливе на ззовні. Я не хочу, щоб він був свідком цього. 
— ід..іди, — сказала я важко дихаючи. Тут зайшла Марта і побачила, як я дихаю.
— Шапаренко, забирайся звідси негайно! — крикнула Марта.
— що?
— я сказала забирайся звідси до біса! — Шапаренко кивнув і пішов. Марта. підійшла до мене і обійняла я тріслася вся і ридала, — заспокійся він пішов. Тихо, — тут одразу зайшли у кімнату дівчата.
— що сталося? — запитала Ніка. 
— знову почалося, — гладила мене по спині подруга. 
— давай, Марусику, іди прийми ванну, — сказала Ніка і я кивнула і пішла набирати ванну. Ненавиджу, як я роблюся безпорадною і вразливою. Набравши ванну теплої води і лягла і відчула спокій. Я хотіла, щоб цей пентхаус був без спогадів з ним, але він тут живе на нижньому поверсі. Я не боягузка. Я зможу йому протистояти. Інакше мене не звати Марія. Це він нехай боїться мене. З цими істериками, які самі по собі починаються я слабка, але поміж них я сильна. Сильна і незалежна Марія. Закінчивши приймати ванну переодягнувшись я вийшла до друзів.
— як ти? — запитала Софія.
— буду добре. Я буду стояти навпроти нього. Пройшов рік, але не та людина, якою була тоді. Я стала сильнішою. 
— що якщо нам завтра всім піти подивитися на нового боса Андрієвського? — запропонувала Ніка. 
— а давайте. Завтра і так субота.
— вибачте за питання, а хто нас пустить? Ми не запрошені! — на останньому реченні наголосила Оксана.
— нас не треба пускати ми самі зайдемо. — в тому і всі ми. Нас не запрошують. Ми йдемо. Нас не пустять ми самі зайдемо. Впевненим кроком та широкою усмішкою.
Решту вечора ми провели за столом за бутилкою вина.
— Микола Шапаренко, як та зірка впав у моє життя знову, — випила залпом я бокал вина, а у моїх очах стояли сльози. 
Вранці я прокинулася від того, що мені на обличчя щось капало. Невже дах протікає?
— доброго ранку, шановна, — а ні, це як завжди Марта яка будить мене водою. 
— а можна було не водою? 
— так, але це не файно. Вода той, варіант, що треба хіба, що не так?
— все так, — піднялася я з ліжка і пішла приймати душ. Потім одягла чорну міні сукню, до неї підібрала свої улюблені туфлі від saint lourent. І також не забула про свою чорну сумочку.
— сексуально. Красиво. І скромно. — обсипала мене компліментами Софія. 
— для чого кавалери, якщо є ви? — сказала я з посмішкою на обличчі. 
— я також думаю, що вони не потрібні. Для чого вони? —сказала Марта. 
— хто не потрібен? — з'явився Алекс.
— чоловіки. — відповіла Марта. 
— ти ж знаєш, що твоя чоловіконенависть до добра не доведе? 
— а коли я щось доводила до добра? Нагадаю, тобі що я в сумочці ношу пістолет і бомбу.
— мене цим не налякаєш, — сказав, Алекс, а Софія вже відбирала у Марти сумку. 
— Софія, там немає бомби. — заспокоювала дівчина Софію.
— а пістолет? Для чого тобі пістолет? 
— а в разі необхідності? — хіба, що нападуть журналісти на нового боса Андрієвського. Це єдина буде необхідність.
— це проста конференція! Там не буде вбивць! — сказала я. 
— господи! Заспокійтесь, ми вже запізнюємося. — Ніка вирішила їх вспокоїти. 
— виходимо по одному. Можете взятися за руки і по двоє. — сказав Алекс. Оксану з Вікторією перекосило.
— ми не в садочку. — пробурмотіла Оксана.
— а це дорослий садок. Давай-но, Оксаню, скоріше. 
— Андрієвський, ти зараз получиш в чоло. Кулею. Це перше попередження.— сказала дівчина і пішла до машини. 
З горем по половині ми приїхали на базу. Оскільки нова, ще буде в проекті невідомо кого. Оскільки, наша компанія відмовилася від цього проекту. Фактично нас не запрошували, але нас запросили. Ну запросив Алекс. А він футболіст основної команди, тому ми тут. Якби все склалося зовсім по-іншому і я була тут, не як партнер і подруга футболіста основної команди, а дружиною футболіста основної команди. Велике кохання казали вони не проходить. Воно і не пройшло, але за нього потрібно боротися. Я хотіла, щоб це зробив Микола. Але він полетів у іншу країну. Заради кар'єри.
— Марусю, — вивела з моїх думок Марта.
— що таке? — дівчина показала на сцену. А там був мій колишній чоловік. — що він там забув? Буде говорити якусь промову перед тим, як вийде новий президент? 
— хоч і я вважаюсь його другом і я цього не знаю. — сказав Микола. 
— всім доброго дня, — говорив Микола у мікрофон, — хочу вам представитися всі ви мене знаєте, як Миколу Шапаренка колинім футболістом ФК «Динамо», але від сьогодні.. — ні, ні, він не може бути президентом футбольного клубу. Не може. — я президент футбольного клубу у якому почав свою кар'єру, — Мій світ поглинула темрява. Це вже вдруге я втрачаю свідомість. Та вдруге через Миколу. Коли я отямилася, я побачила перед собою Миколу Шапаренка. 
— це не може бути знову. — а він падлюка, то так посміхнувся.
— може бути.
— я знову втратила свідомість через тебе. І знову, коли отямилася побачила тебе. Як ти тут опинився? Я пригадую, що останній раз коли ти був зі мною Марта накричала на тебе. 
— вони думають, що тут Алекс.
— мені правда шкода його. 
— після того, що він зробив?
— я не казала, що ми вибачили його за цей інцидент. — зупинилася я, щоб вдихнути нове повітря, — Але ти його використовуєш. Він навіть не знав, що ти станеш його босом.
— це для всіх було сюрпризом.
— ти знав куди витратити свій трастовий фонд. — дорікнула я йому.
— звичайно. — і тут у кімнату вривається зла Ніка, а позаду неї Марта і Софія.
— МИКОЛА ШАПАРЕНКО! — прокричала Ніка. Здається, що я оглухла. Я стукала по вусі, щоб відновити слух, — що ти тут робиш? 
— де Андрієвський? — дивилася Марта на нас з Шапаренком. Я думала, що вона витягне з сумочки пістолет.
— я тут! — швидко забіг у кімнату хлопець, — Я ходив по воду. Маруся хотіла, — я не пам'ятаю, що хотіла води.
— хіба тут недостатньо було води, — дівчина показала на столик на якому стояла пляшка мінеральної води.
— а вона хотіла з лимоном. І простої без газів. Ця вода знімає стрес. Ти, Марта, сама постійно кажеш і п'єш. — о так. Ця дівчина постійно у стресі. 
— гаразд. Шапаренко, що ти тут робиш?
— хотів переконатися, що з Марусею все гаразд.
— ти не маєш за неї хвилюватися. — сказала Ніка. 
— хіба у тебе, як президента футбольного клубу, немає більше нічого за що ти мав би хвилюватися? — запитала Софія. 
— так, журналісти чекають твоєї відповіді. — сказала Ніка.
— я відповів їм більше ніж потрібно.
— недостатньо. Вийди і дай їм цю відповідь. — підвищила голос Вероніка. — негайно! 
— і не заходь сюди більше. — сказала Марта. 
— і тобі більше не потрібно хвилюватися за Марусю. — сказала Софія. 
— рік не хвилювався. І далі протягнеш. — а це сказала Ніка. 
—;давай, Коля, іди. — Микола Шапаренко вийшов і за ним пішов і Алекс. 
— ого. Шановні подруги, ти ви його муштрували по одному реченні. Геніально. Думаю, що він загубився кого йому потрібно слухати. — ледь помітно посміхнулася я 
— чудово вийшло правда? — запитала Софія. 
— прекрасно.
— а Андрієвський отримає за свою брехню. — так, треба рятувати Алекса.
— а може я його дійсно послала за водою?
— тоді, чому в його руках була звичайна вода без лимону? — запитала Марта. 
— довбані детективи ви є.
— перепрошую, не довбані, а найкращі. — виправила мене Софія. 
— а і Марусю, я не знайшов лимона. Тому тільки проста вода. — зайшов на хвильку Алекс і одразу вийшов.
— все-таки довбані детективи. 
— Андрієвський, тебе не вчили не підслуховувати? — кричала Марта 
— навчаюсь у вас, шановні дами! — вигукнув він.
— що тут відбувалося, коли нас не було?
— я прийшла до тями і знову побачила Миколу. І кажу: «це не може бути знову. Я знову втратила свідомість через тебе. І знову, коли отямилася побачила тебе.» А він зараза то така посміхався весь довбаний час. Я ще сказала, що мені шкода Алекса, бо він його використовує. Як приманку. На тебе, Марате. А він такий, як після того що Алекс зробив я можу його захищати.
— гаразд, Алекс винний, але Шапаренко теж багато чого зробив. І не менше Андрієвського. Тому, нехай не сміє щось казати. — сказала Ніка. 
Після всього ми з дівчатами вирішили не змінювати наших традицій. Тому вечір п'ятниці ми проведемо разом в улюбленому клубі. Сьогодні я хочу повеселитися, адже у понеділок на мене чекає багато проектів, тому ці вихідні я проведу на повну силу. Коли ми зайшли у середину було повно людей музика грала на повну потужність. 
— Софія, якщо ти сьогодні не будеш співати ти мені не подруга! — сказала я, коли ми чекали на наші коктелі.
— зазвичай, ти таке говориш, коли вже п'яна. — пробурмотіла Софія. 
— А я і можу сказати, це коли і не п'яна. 
— О, моя улюблена пісня. Я танцювати. — вигукнула Марта  
— я з тобою. — сказала Ніка і дівчата покинули в такт музиці на танцмайданчику.
— оскільки, люба Софійцю, ми лишилися удвох я запитаю.
— питай.
— де малявки? — поцікавилася я. А то щось дуже дивно. Що тільки ми четверо тусуємося. А їх немає. Це щось не межі чарівності.
—а у них сьогодні теж свій двіж. — о, на маєш. Від коли вони тусуються без нас?
— вони тусуються без нас? 
— вони сьогодні хочуть залишитися вдома. Вони ітак у Лілі. А Дмитро, здається у Алекса. — пояснила Софія. 
— мій любий напарник знає, що ми тут. Я дуже-дуже сильно сподіваюся, що він не приведе сюди Шапаренка. 
— привіт, — привітався з нами Алекс, а я тільки казала, що вони не прийдуть.
— привіт. Алексе, що ти тут робиш? — запитала я у хлопця.
— Марта з Нікою запросила.  Ти не в курсі?
— аа.. — не встигла я запитати чи є мійколишній чоловік, як Алекс перебив мене.
— не хвилюйся, його немає. — заспокоїв мене друг.
— а там тоді хто йде? — показала я йому у сторону, де впевнено крокував до нас Шапаренко. 
— та як? Я нічого не говорив присягаюся, — підняв руки вгору хлопець. Ніби на розстріл. Все таки спілкування з Мартою даються в знаки.
— Марічка, нам треба серйозно поговорити. — сказав Микола.
— нам немає про що говорити. 
— мені є. Я хочу, що саме ваше бюро взяло проект. — я теж багато чого хочу. 
— це неможливо. 
— чи це пов'язано зі мною? Чи ти боїшся?
— я не боюся. В нас багато проектів. Чого я маю боятися? 
— я так і думав. — Микола Шапаренко занадто забагато думає.
— що ти думав?
— ти боїшся. 
— ні.
— так
— я візьму цей проект. — Алекс поперхнувся водою.  Хлопець думає, яка я божевільна.
— от і славно.  Гарного вечора,  — що я тільки, що зробила? Я собі казала, що більше не буду робити емоційних рішень і на тобі. Молодець. 
— ти божевільна. Марта тебе вб'є за те, що ти погодилася. А мене за те, що я нічого не сказав. Вітаю, Маріє, у нас буде подвійний похорон. Нас похоронять в один день.  
— що ти не сказав? — з'явилася Марта. 
— я взяла проєкт. Бази Динамо. 
— ви що подуріли? — підвищила голос Марта, — Я не розумію. Ви розумієте,  що ми не встигнемо. Власне ви будете ним займатися. Я нічого не допоможу. 

* * * 

Сьогодні я працювала допізна. Дурний мій язик і чому я сказала, що зроблю цей дурний проєкт. Тепер мушу закінчити всі проєкти.
На мій телефон приходить фото кави і круасану від Марти.
—  точно не будеш? — дзвонить ло мене подруга і говорить мені по телефону.
— це незаконно! — кричу їй у трубку я.
—працюй. Можливо прийде Шапаренко і ви будете разом працювати. Над спільним проектом.
— чому він має прийти? Ти щось знаєш 
— нічого не знаю.
— що сказав Андрієвський?
— що він тебе обожнює. Смачного тобі, — вона зі всіх людей знала, що я працюю і часу на їжу не мала. І щей провокує. От, засранка мала. 
— ти знаєш, що я не їм.  
— аа точно. Не буду мішати, смачного.
— і це називається друзі, — сказала я сама до себе, — так, Марусю, спочатку скидає фото смаколиків і бажає смачного, — мій живіт вже видає звуки, — так, їжа. Але немає часу. Робота потрібно закінчити. Завтра наїмось. Вдосталь.
— ти розмовляєш зі своїм животом, — цей голос. Від якого мурашки по шкірі.  Завжди з'являється несподівано. Та застає мене зненацька. 
Довбана Марта Наганда. Це вона винна. Він тут через неї. Одного дня я її вб'ю.
Я одразу пишу смс подрузі: «мені потрібен твій пістолет. Я вб'ю тебе. Він тут!» 
— «Андрієвський сказав, що вони недалеко від офісу. Я лише попередила тебе.
— «ти дуже мила людина». 
— «як приємно з вашої сторони, пані Маріє» 
— ти в курсі, що я тут?
— так, я тебе помітила. Я відповідала клієнту, це важливо. Оскільки, ми взяли твій проєкт, то ми зробили відстрочку з іншим. Я вирішувала це питання. — збрехала я. 
— зрозуміло 
— ти щось хотів?
— поцікавитися на якій стадії проєкт? — він зараз серйозно? 
— ніякій. — хлопець підняв брови. — що ти так дивишся?
— ви, що так усі проекти робите?
— ні. У нас окрім твого проекту є і інші. 
— можливо вип'ємо кави?
— ні. 
— але..
— я сказала ні. Я не хочу проводити з тобою час, окрім роботи. Я думаю, я ясно висловилася. 
— це буде так продовжуватися так? Ти вдаватимеш, що нічого не відчуваєш,  коли я знаходжусь поруч з тобою?
— що я повинна відчувати? Ти вбив ті відчуття, коли сказав мені, що їдеш. В іншу країну. Ти обрав гроші тим самим вбив ці почуття, Миколо Шапаренко!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍