Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

каменю. Її унікальна пам’ять із неможливою для звичайної людини точністю поворот за поворотом малювала власну мапу каменярень. Першу з незапам’ятних часів. І зараз дівчинка безпомильно зрозуміла, що замкнула велику нерівну петлю. Далі вона йтиме лише по колу. Надя, задумавшись, спинилася.

Плесь! Плесь-плесь! Вона зробила це просто так, щоб морок не огортав її так щільно, дурманячи таким знайомим ароматом. Темрява не виштовхувала, а тиша довкола не оглушувала однаково гучними звуками, і в печерах було майже затишно. Якби не страшне відчуття присутності, що йшло від пітьми.

Плесь! Плесь-плесь!

Звук негайно потонув у схожій на дрібну губку печеристій породі, не лишивши по собі жодного відзвуку. Так, нібито вона плескала під ковдрою. Надя намацала гострий, щербатий кут і знову повернулася за поворот. Тепер їй потрібно йти вперед, а це означає ступити кілька кроків без стіни. А може, багато… Найдужче в цьому підземному лабіринті Надя боялася втратити напрямок — тоді її карта вже не матиме сенсу. А їй потрібно знайти протилежну стіну і намалювати ще одну петлю — таку ж, як і перша. Потім іще і ще, аж поки, зрештою, вона вийде туди, де жив страшний чоловік. І коли він засне чи вийде прогулятися (адже всі рано чи пізно лягають спати чи виходять прогулятися) — Надя вибереться нагору і повернеться до мами.

Такий був план. Надя любила плани. Любила знати, що йде після чого і скільки лишилося часу. Щоправда, тут замість часу були кроки…

І вона відірвалася від стіни.

Ішла, обережно обмацуючи повітря випростаними руками. Їй потрібен був кут — точно такий, як той, що вона залишила позаду. Але кожен новий крок підіймав у ній боязкі хвилі страху. Вони зіштовхувалися, перетворюючись на нервовий дрож, спінювалися й ляпали їй на шкіру дрібними комашками жаху. «А що як стіни не буде», — прошепотіла Наді на вухо пітьма, і дівчинка вмить зупинилася, мало не втративши єдиний примарний орієнтир — відчуття напрямку. Нервова стрілка її уявного компаса досі показувала вперед, але вона вже не була в цьому впевнена.

Страх підбивав повернутися, поки не пізно, і знову відчути стіну знайомого, вписаного в мапу коридору. Знову знати, де вона і куди йде. Але особлива дівчинка Надя розуміла: план перетнути чорну пітьму без орієнтирів значно надійніший, ніж упевнене блукання по колу. Вона ступила ще крок. Пітьма спробувала виштовхати її, позбавити напрямків, розмити, розмастити широкою смугою поняття «ззаду» і «вперед». І тоді Надя плеснула знову.

Плесь! Плесь-плесь! Звук плесканців — попереду, знайомий коридор — позаду. І вона знову ступила крок. І знову плеснула: плесь! Плесь-плесь!

І здивовано почула тиху, ледь вловну луну, що йшла відразу за ударами долоньок. Слабкий, дивний відзвук, ніби хтось розсипав жменю піску. Знову крок — і знову страх. І пауза, необхідна, щоб подолати паніку. Плесь! Плесь-плесь! І знову той легкий, ледь чутний шурхіт звідкілясь ізнизу й попереду.

Надя не злякалася. Вона навіть зраділа, — тому що шурхіт повертав об’єм стіні мороку. Та перш ніж ступити новий крок, дівчинка торкнулася до мушельки слухового апарата й обернула регулятор гучності, аж поки той уперся в позначку максимум. Тоді Надя знову пішла вперед. І почула, що шерхкий звук супроводжує її кроки точнісінько так само, як і плесканці. Але тепер він лунає не після, а до того, як її каблучок торкається підлоги. Посилений слуховим апаратом звук був схожий не так на шурхіт піску, як на глухий цокіт чогось крихітного. Так стрибають по долівці гречані зерна, висипавшись тоненькою цівкою із порваного пакета, який мама дістала із сумки… Новий крок, — і знову цей звук. Цілком точно, він не виникав, він прокочувався вперед від того місця, куди мав ступити її черевичок. Іще крок… Надина рука торкнулася до стіни. Обмацавши її, дівчинка швидко знайшла кут, і видихнула. Її уявна карта поповнилася, і тепер вона знала, де перебуває і звідки прийшла. А найголовніше, Надя знову знала, куди іти. І вона радісно плеснула в долоньки.

Плесь! Плесь-плесь!

Дивний звук метнувся зляканим цокотом, народившись, здається, біля самих її ніжок, і Надя засміялася. Їй це видавалося грою.

Але тим, хто причаївся в мороці, так не видавалося. Тих, хто причаївся в мороці, лякали різкі звуки, зате запах людського поту розбурхував їх і наполегливо принаджував, примушуючи долати страх. Одурманені голодом, вони обступали дівчинку чимраз щільніше. Мускусний аромат, що йшов від них, викликав у Наді туманні асоціації з під’їздом їхнього будинку і ставав нав’язливим. Ще трохи, і дівчинка пригадає, що так пахнув зовсім не сходовий майданчик. Так пахло з-за дверей, що вели у підвал.

У мороці каменярні причаїлися щури.

Розділ 16

Мідний присмак

Інерція швиргонула Андрія вперед, він добряче приклався головою об стійку. Щось тверде, дзвякнувши об передні зуби, відлетіло в гортань і застрягло там, перекривши дихання. Крихітна порція повітря ще встигла потрапити в легені з коротким судомним вдихом, а потім горлянку остаточно щось закупорило, й Андрій відчув у роті огидний мідний присмак.

Якась частина свідомості мислила напрочуд чітко. Саме вона не піддалася паніці навіть коли зрозуміла, що предмет в горлянці — старовинна монета, що вилетіла з долоні, і що залишки кисню в крові щойно почали зворотний відлік. Ця частина його мозку, яка мислила чітко, негайно наказала правій руці знайти ручку на дверцятах, а потім — примусила Андрія вивалитися з авто просто у сніг. Він десь чув, а може, читав, що коли стати навколішки, скласти руки за спиною й упасти всім тілом уперед, можна звільнити дихальні шляхи без сторонньої допомоги. І зараз мисляча частина його «я» була цілком поглинута втіленням цієї ідеї в життя.

Він повалився в сніг, випнувши груди, так наче намірився зламати собі об землю ключицю. Нічого. Думки набули істеричної чіткості. Він випростався і знову впав. В очах почало темнішати, а у вухах поселилася ватяна тиша, що обволікала. Знову випростався і знову упав, як кит, що викинувся на берег. Усе марно. Крізь віск навколишнього світу пробивався Харитонів голос.

— Жива! — кричав він, і здається, був роздратований. — Що їй станеться, дурнуватій!

«По телефону балакає», — встигла подумати мисляча частина Андрюхиної свідомості, а потім слова стали нескінченно повторюватися й плутатися, змішуючись у нервове, нерозбірливе бурмотіння.

Сніг, що засипався під комір, більше не обпалював. Тіло, наче автомат, що виконує програму, здається, й далі билося об сніг, але він не помічав і цього — все його світосприйняття стислося до одного-єдиного почуття: пекучого, нестерпного бажання вдихнути.