Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

тим, як рухається заграва автомобільних фар. — Зовсім трішечки… І ми будемо разом.

З ким разом, вона не уточнила, тому що пояснювати було нікому, та й ніколи — глибоко вдихнувши, дівчина, яка погано розбиралася в пташках, приготувалася стрибнути.

— Щодо вашої роботи, — знову озвався Чоловік у Червоному.

Андрюха відволікся від порожніх дворів й обернувся.

— А що, як я скажу, що причин, через які люди коять зло, всього лише сім? — продовжив той. — Ні більше, ні менше! Сім — от і вся ваша «ціла наука»!

— Типу… Сімох гріхів чи як?

— Смертних гріхів, — виправив Харитон.

Андрій гмикнув.

— Як у тому фільмі? Коли маніяк-убивця загодував до смерті товстелезного чувака-ненажеру?

— Непоганий фільм, — погодився Харитон, ніби й не вловивши глуму. — Але «зажерливість» — це неправильний переклад із латини. Гріх зветься «ненаситність», а це, погодьтеся, все змінює.

— А ви цікавитеся релігією?

— Скажу так: мене цікавить пітьма. І вас, я бачу, теж — якщо обрали роботу копатися в людських пороках.

— Оце ви закрутили… — неуважно відповів Андрій. — Я не ставлюся до цього аж так по-філософському.

— Не має значення, як до цього ставитеся ви, — зітхнувши, прорік Харитон. — Важливо, що з цього приводу думає вона!

— Думає хто?

— Якщо ви цікавитеся пітьмою, то й пітьма, безсумнівно, цікавиться вами! — загадково проказав Харитон.

— Це Ніцше?

— Це ви. Остерігайтеся перетворитися на чудовисько, якщо б’єтеся з ними, — оце вже Ніцше. І теж — про вас.

— Мені здається, ви ускладнюєте, — мляво відповів Андрій, не надто бажаючи занурюватися в нову дискусію.

— Цілком можливо! Адже ви точно підмітили: людина — тварина. Помилка тільки в тому, що ви знімаєте з неї відповідальність. Але ж призначення великого мозку саме в цьому — в умінні відрізнити світло від темряви! А що ж людина? Використовує його з протилежною метою. — Харитон вишкірився, дивлячись у темряву вітрового скла. — Вона прекрасно пристосувала свій мозок, щоб створювати виправдання.

Автобус повернув у вузький проїзд між двома п’ятиповерхівками, тісно притискаючись до однієї з них, наче кіт, що вирішив потертися об одвірок. Будинки затулили досвітнє небо. Головним джерелом світла тепер було холодне сяєво ліхтарів на площі, що показалася попереду — так, наче ранок відступив і вони знову повернулися в ніч.

— Так от, іронія в тому, — стиха продовжив Харитон, — що коли ви відчуваєте під язиком мідний присмак монети, всі ваші виправдання руйнуються! Ви розумієте ціну кожному вчинкові й усвідомлюєте, що зло, яке ви коїли, ніколи не було відносним, а ви чудово відали, що творили. Завжди. І ось тут вам стає по-справжньому страшно, хоч би як ви, Андрію Олександровичу, прикидалися атеїстом!

— Чого це я, по-вашому, прикидаюся! — здивувався Андрій.

— Бо є різниця між тим, хто не повірив, і тим, хто перестав вірити! Перестає не той, хто засумнівався. А той, хто зачаїв на Нього образу.

— І на що ж, по-вашому, образився я?

— Та звідки я знаю! Може, у вас сталося щось таке, чого Господь, як вам здається, не мав права допустити… — він картинно поклацав пальцями, ніби добираючи приклад. — Щось схоже на трактор «Кіровець», що вилетів на перехрестя й обірвав чиєсь життя!

Андрюха смикнувся, як від ляпаса. Він остовпіло витріщився на Харитона, але слова застрягли в нього у горлі, коли наразився на важкий, пильний погляд довговолосого — в напівтемряві кабіни йому здалося, що Харитонові очі світяться.

— Ти запитував, про що були твої думки? — утробно промовив Чоловік у Червоному. — Про таку собі дівчину Алісу, яка взяла подовжувач на три розетки, прив’язала його до люстри і точнісінько опівночі — повісилася! І ти, Андрій Олександрович… Ти саме намагався придумати виправдання й переконати себе, що не винен у її смерті!

Мабуть, якби Андрюха мав іще бодай секунду, він заволав би: «Звідки ти знаєш?!» — так голосно, як лише міг. Або навіть не так. Він заволав би: «Ти хто?!», тому що ця думка була єдина в його голові, коли Харитон вимовляв останні слова. Але цієї миті крізь підсвічену фарами снігову млу звідкись згори зіслизнуло щось велике й обвалилося на лобове скло.

Удар пройшовся коротким відзвуком по металевому косяку, аж автіка здригнулася. Тріснуло в тисячі місцях лобове скло. Щось вигукнув Харитон, максимально тиснучи на гальмо. Андрія кинуло вперед. На мить йому здалося, що він завис у невагомості разом із мідною монетою з профілем Афіни, що вилетіла з долоні. А потім авто, присівши на передніх колесах, зупинилося, — лобове скло розсипалося скляними бризками, а оте щось, що впало згори, зіслизнуло з короткого капота в сніг. Андрій тріснувся ліктями об торпеду і відчув, як щось неприємно клацнуло його по передніх зубах. І навіть слово «скалки» встигло спалахнути в голові червоним попереджувальним написом, але його мозок цілком був поглинутий іншим: мить тому крізь розбите скло він устиг побачити бліде, дуже печальне лице дівчини, яка впала на автівку.

Частина 2

Місто Діт

Розділ 15

Дехто в мороці

У каменярнях під селищем панував морок. Слово «темрява» не годиться, щоб змалювати вічну чорноту катакомб, воно занадто зіпсоване блимавими ночами великих міст, метушливими і безсовісно розбавленими електрикою. Про добротну, суцільну темряву таке-сяке уявлення там мали хіба фотографи, які працюють із плівкою. І, мабуть, могильні хробаки.

А морок каменярень був справжній. Непроглядний, непроникний. Густий. І якщо звичайна темрява — всього лише відсутність світла, то пітьму під Бузьковим Садом можна було відчути на дотик.

І Надя її відчувала. Вона йшла, торкаючись рукою шкарубкої стіни, і перед її уявним поглядом рубці та скоби, залишені в камені з незапам’ятних часів, складалися у візерунок, розповідаючи власну казку. Надя уявляла, що проводить рукою по великому, заснулому місту, гладить пальцями будинки і проспекти, проводить вздовж вулиць, торкається мостів. Цей уявний політ відволікав її від думок про пітьму. Тому що пітьма навколо неї дихала. І це дихання — пахло.

Тонкий специфічний запах. Ледь вловний навіть для такого чутливого носика, як Надин, але менше з тим — цілком реальний. Вона вже відчувала його раніше. Не могла сказати, де саме, але аромат, безсумнівно, був знайомий. Він ворохобив пам’ять, пробуджуючи неясні каламутні образи. Чомусь згадувався під’їзд і низка сходинок, по яких вона спускалася, переганяючи маму і тішачись неймовірній ритмічності кроків, що була можлива тільки тут — на сходах.

Раптом стіна вислизнула з-під Надиних пальців, так, ніби її рука злетіла над заснулим містом у височінь, і дівчинка збагнула, що це поворот. Обережно ступила трохи правіше і знову намацала шкарубку поверхню