Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

 

Ми з Дариною з цікавістю розглядали пейзаж, поки Альберт кривив своє аристократичне обличчя.

– Дівчино, не підкажете що це і де ми? – звернулася я до якоїсь селянки, що у довгій суконці і жупані з корзинкою в руках бігла по витоптаній доріжці кудись з палацу

– Це? –поглянула вона на будівлю – Невже ви не знаєте що це? – перевела на нас погляд здивована дівчина – Це палац Потьомкіна, а ви у Катеринославі.

– Дякую – ввічливо кивнула Дарина, але Альберт її перебив хлопаючи подібно шуту на ярмарку по власним плечам і ногам.

– Тадам! – на останок розвів він руками у різні боки – Що і треба було довести: карта в жіночих руках – страшна сила – іронічно посміхнувся він, за що умить отримав від мене тумака.

Сказати ще щось не я, не він не встигли, бо селянка, яка, виявляється, нікуди не пішла несподівано обізвалась:

– А вам переночувати треба? – і не давши відповісти повідомила: – Так можете попроситися до палацу. Зазвичай він узимку пустий, але нині зима тепла і Потьомкіни приїхали на деякий час

– Дякую за підказку – мило посміхнулася я, не слухаючи зле фиркання Альберта за спиною.

– Будь ласка – посміхнулася у відповідь дівчина і поскакала далі.

– Ну що ходімо? – покосившись на вже сонне сонце, що окрасило небо у рожевий вточнила я. Тепло теплом, а зима зимою. День закінчується швидше, аніж хотілося б.

– Тобі палаци ще не набридли? Це або холодні сумні стіни, або кубло інтриг – бурчав Альберт

– Ну от і перевіримо, що тут цікавого – посміхнулася я – Що? Просто так сюди перлись щоб і у палаці не побувати?

– Не знаю просто чи не просто, але спати під відкритим небом та ще й у грязі нема ніякого бажання, рівно як і їхати кудись далі по темну – висловила свою позицію Дарина.

– Двоє проти одного! Ходімо – переможно посміхнулася я і впевнено покрокувала далі, забравши конячку аби її хазяйка не могла навіть подумати відступати – А старі чорти можуть, в якості протесту, спати на вулиці або шукати пригоди на м'яке місце – фиркнула я

– Вона завжди така радикальна? – покосилася на демона дівчина, що до того здивовано і якось невпевнено дивилася услід своєї конячки.

– В більшості – сумно підтвердив Альберт

Я впевнено постукала по дерев'яним дверям. Нам відкрила мініатюрна дівчина з хворобливим жовтуватим кольором шкіри і шрамом над лівим оком.

– Ви щось хотіли? – скромно запитала вона, привітавшись.

– Так – впевнено кивнула я – поклич хазяїв палацу. Я хочу запитати чи не приймуть вони нас переночувати.

Шоковані і дещо налякані очі пильно огледіли нашу яскраву компанію. Як і завжди одягнений у строгий костюм Альберт (я навіть не питаю чи зручно йому так подорожувати) і миловидна низенька Дарина в трохи брудній з дороги  суконці з довгими рукавами та штанами під нею підозри не викликали. А от по мені погляд пройшовся з особливою уважністю.

– Оксана, хто там? – підійшла до нас по-багатому вбрана дівчина років 20. Одразу видно – хазяйка.

– Доброго вечора – ввічливо вклонився Альберт – ми, пані, мандрівники, що дещо збилися зі шляху і хотіли запитати: чи можна було б зупинитися у вас на ніч?

Хлопець наче той кіт випустив усю свою чоловічу чарівність да так, що не лише незнайома пані і її прислуга, а й навіть Дарина, яка вже бачила його прийоми задивилася.

– Звісно можна, чого ж ні – кокетливо посміхнулася незнайома молода пані – У нас зараз вечеря, чи хотіли б ви доєднатися?

– Нічого не маємо проти – спокусливо посміхнувся Альберт

Пані, яку звали Єлизавета розпорядилася покликати конюха і поставити на стіл ще три блюда. Хлопець пішов за Єлизаветою, а ми чекали поки заберуть кобилу.

– А гарний чорт… – хмикнула Дарина дивлячись у слід Альберту.

– От то і воно, що чорт – криво посміхнулася яю

– У сенсі? – блакитні очі з цікавістю подивилися на мене.

– Облиш – відмахнулась я. Дарина лише знизала плечима.

На справді дівчина не знала про потойбічнє походження мого товариша. Для неї він був лише вмілим фокусником, шахраєм і спокусником. 

Віддавши кобилу, яку, виявляється, звали Ізольда, миловидному юнакові з чорним, як вороняче крило, волоссям і блакитними очами ми під проводом Оксани пішли у їдальню.

На вулиці вже наступила темрява і ми сиділи у просторій кімнаті з дубовим столом при свічах. Окрім Єлизавети та нас тут сиділи ще дві її подруги, з якими пані довго перешіптувалася зрідка поглядаючи на Альберта. З часом зацікавлені погляди перейшли і на мене.

– Яка гарна у вас вишиванка, пані Мирослава. Якесь закордонне віяння моди? – вточнила худорлява дівчина з скоріше сірим, аніж світлим волоссям – її звали Софією.

Задумлива я навіть поглянула на свою вишиванку, шукаючи те, що їх здивувало. Зайшовши в будівлю я скинула жупан і зацікавленим поглядом людей навколо відкрилося те, що було під нею, а саме чергова вишиванка і шкіряна жилетка, що обтягувала, наче корсет

Вишиванка, що так зацікавила дівчат була звичайною шовковою сорочкою причому чоловічою(жіночі фасони на мене рідко налазять із-за чималого зросту), яку я сама і розшивала (щоправда не пам'ятаю навіть коли - так давно це було).

– Ні, малоросійська творчість – хмикнув Альберт, який знав правду походження мого одягу. Усього, бо весь він був одноманітний.

Дарина, розгледівши моє вбрання ледь стримала смішок.

– Знаючи Мирославу, добре, що не трофей – давлячи посмішку, хмикнула вона так тихо, аби почули лиш ми з Альбертом що сиділи поряд. Пані ж юрбилася на протилежному краю столу.

– Вибачте, я маю відійти – поклонилася друга подруга Єлизавети, яку здається звали Інною і вийшла із–за столу. Що цікаво, дивлячись на неї, погляд одразу чіплявся за елегантного капелюха, прикрашеного не у міру реалістичним птахом з пустими очима

Ми мовчки продовжували вечеряти. Панночки перемовлялися, іноді звертаючись до нас. Повільно таяла свіча на столі. Плинув час, а подруга Єлизавети все ніяк не поверталась.