Читати книгу - "Виправний день"

поповзли до вуха, де досі палав біль. Вони відчули тепло струменя крові, поки що теплого. Не мертвий.

— Ну, пішли, — наказав усміхнений дикун. — Іди до друзів.

Сенатор Деніелс повільно кивнув, перед тим як зіп’ятися на ноги.

Раніше, в Колишні часи… до того як заповнювали ями… дорогою назад у Портленд, штат Орегон, Волтер із Талботом Рейнолдсом по черзі викрикували в грі, яку вигадали, щоб перевіряти, чи він іще живий. За кермом Волтер кричав:

— Соус для стейків А.1.

Зсередини багажника Талбот кричав:

— «Формула 409»[126].

Волтер кричав:

— «Севен-Ап».

Талбот же кричав:

— «Шанель номер п’ять».

Волтер:

— «Ве-Де-40»[127].

Тимчасове затишшя охопило машину. Навколо них проносилися лише звуки штату Айдаго, наче в тунелі. Тут були всі Волтерові мрії, приваблення Шасти грошима, зростання над економічними таїнствами, які топлять багатьох людей, його мрії можуть бути вже й мертвими в багажнику. В голові виникла думка розвернутися і вполювати собі іншого наставника. Так, закопати цього мертвого і знайти заміну.

А тоді голос закричав:

— Я міг сказати «В-8»![128]

Радість. Усе у світі мало сенс і не було просто безладним хаосом. Мертві поверталися до нас. Утішений Волтер забував, що це орендована машина, і підносив сірник до жирного косяка.

Минули милі, доки Талбот Рейнолдс не прокричав:

— Досить! — з глибин багажника він кричав: — Сподіваюся, ти любиш смак жирного білого нацистського хуя!..

Їх підраховували — висипані з мішків вуха. Вуха, які діставали з кишень. Чорні та білі вуха. Вуха зі слуховими апаратами всередині. Вуха зі звислими сережками-кільцями. Волохаті від старості вуха і вуха, посмуговані помаранчевим спреєм для засмаги.

У кожному капітолії якийсь Ґеррет Довсон чи якийсь Джамал Спайсер звертався до маленької групи тремтливих скривавлених осіб, що залишилися.

— Ви залишитеся, — читав він із затвердженої сторінки книги Талбота, — ви виживаєте, щоб підкорятися наказам голосуючих родів і вести всі необхідні справи. — Ті, кому дозволили вижити, закопуватимуть мерців. — Ви не пропонуєте і не нав’язуєте ніякі нові закони. Ви служитимете як звичайні клерки. — Чоловіки, що читали ці рядки у судових залах і лекційних аудиторіях коледжів, наголошували: — Ваш термін буде пожиттєвий, і якщо ви не впораєтеся зі своїми обов’язками, виборці можуть проголосувати і вирішити вас стратити.

Книга Талбота пояснювала все просто. Лише люди, які збирали мішені зі Списку, отримають право голосу. Сума всіх мішеней визначає кількість голосів, які призначалися роду. Усе тому, що лише люди з голосами пожертвували чимсь заради справи. Це гарантувало, що ніхто в їхньому русі не захопить владу, бо лише люди, які набрали найбільше голосів, вступлять у союз один з одним і обиратимуть серед своїх, і тому що лише ці люди матимуть достатньо тямущості, щоб триматися за владу тією ж дією, за допомогою якої вони її досягли.

Офіційно звільнені активи мають іти новій владі, щоб відшкодувати витрати на встановлення правильної системи. І вони підуть на компенсацію переміщеним особам, змушеним утратити майно через переселення до правильної юрисдикції.

— Як тільки розберетеся з тілами, — читав кожен чоловік своїм заручникам, — першою вашою урядовою справою буде введення Акта переселення на відповідні території.

Колись, ще до того, як ця книжка стала книжкою… Дорогою назад у Портленд, штат Орегон… Талбот Рейнолдс лежав замкнений у багажнику автомобіля і не вгавав зі своїм:

— Тобі краще почати звикати до життя тюремної сучки, яку всі передають по колу і яка продає свою сраку за сигарети!

За словами Талбота, у нього є хірургічно імплантований чип стеження. Імплантований не-скажу-куди, але десь під шкірою. Він видає геолокаційний сигнал, яким ФБР скористається, щоб знайти його. Як тільки авто зупиниться, знадобиться якась година-дві, доки агенти вирахують місцезнаходження чипа.

Він прорік, що закони стосовно викрадення людей беруть корені ще у справі викрадення дитини Лідберга[129]. Сказав:

— Ти навчишся розпізнавати всі тонкі присмаки нацистського хуя, чорного хуя і метиського також.

Навіть коли Волтер провів його вниз по сходах у підвал покинутого будинку і прив’язав старого до важкого крісла, якийсь невеличкий пристрій подавав сигнал їхнього місцеперебування. У будь-яку хвилину зовнішні двері розчахнуться, і його пов’яжуть, віддадуть під суд, визнають винним і засудять на термін, який не передбачатиме ні миті з Шастою.

Кінець гри, якщо він не знайде і не виріже цей пристрій наведення. Виріже його зі шкури старого, де би він не був захований. Усього один рух бритви, мазок медичного спирту, трохи поколупатися, і Волтер розчавить його каблуком черевика. Закрити рану. Рани. Смерть від тисячі порізів папером.

Тримаючи це в голові, Волтер дістав пляшечку медичного спирту. Бритву. Пов’язки і суперклей. Підготувався до свого пошуку скарбу.

Він зрізав одяг зі старого, вишукуючи якийсь маленький шрам, щоб зрозуміти, де заховали чип. Розрізав шви і знімав рукави костюма, комір сорочки так, ніби чистив апельсин. Починаючи з кінцівок, зап’ясть і кісточок і рухаючись усередину. Знайшов ґульку на руці й запитав:

— Це воно?

Талбот напружився і відповів:

— Сам подивися.

Волтер протер місце медичним спиртом, щоб очистити шкіру, а тоді занурив один кутик леза. Слизькі, липкі від крові пальці ковзали, на них не було латексної рукавички, нігті обрамляло червоним, очі переповнювало співчуття. Це не був жоден із тих Волтерів, якими Волтер хотів бути: хтось, хто мучить старого чоловіка, прив’язаного до крісла, розрізаючи йому дірку в руці, обережно обходячи великі вени та сухожилля.

Ґулька виявилася кістою. Пошук мусив продовжитися.

Волтер закотив штанину і виявив невеличке затвердіння у шкірі на ослаблому м’язі литки. Він підвів погляд на Талбота, який здригався, тремтів, хихотів, і запитав:

— Тут воно?

Талбот, божевільний старий дідуган, посміювався та, очевидно, кайфував від Волтерової гидливої агонії і сказав:

— Ти будеш дуже популярним у тюрмі.

Це змусило Волтера хлюпнути ще спирту. Мацати, щоб знайти невеличке затвердіння під шкірою. Намагатися його вхопити, стиснути на місці, занурюючи всередину лезо. От тільки затвердіння ковзає. Воно переноситься, сунеться під волохатою шкірою, шкірою, слизькою від крові. Змушує Волтерове лезо ловити його, продовжувати невеличкі порізи, різати вбік, щоб наздогнати, нарешті досягнути мети лише для того, щоб витягти ще одну даремну тривогу. Грудочку жиру.

Незважаючи на те що його новий батя давав пробоїни по всьому тілу, коли Волтер потрапляв у якусь точку, кров лилася, наче якась малаф’я кольору кетчупу. Доносився запах, ніби від траху з якоюсь малою, яка здохла років десять тому і весь той час пролежала в землі.

Старий Талбот постійно трусився від сміху, не сидів рівно, сльози текли його щоками, і кожна зморшка на обличчі напружилася. Він звивався під ременями, які