Читати книгу - "Засвідчення"

здебільшого ігнорується. Як і ця ідея, що Нуль-зона більш ніде не могла сформуватися… хоча ця теорія дуже спекулятивна і, може, грунтується на моїх власних спостереженнях.

Керманич кивнув головою, нездатний тепер позбутися здорового скептицизму. Чи теруар корисніший, ніж інший підхід? Коли щось, яке виходить далеко за межі досвіду людських істот, вирішило розпочати досягнення цілей, і має намір не дати людям це розпізнати чи зрозуміти, тоді теруар просто буде своєрідним різновидом автопсії, своєрідним прийомом обмеження людських систем. Ви можете відобразити на мапі всю сукупність процесу — або, скажімо, плацдарм для висадки десанту, або вторгнення, — тільки після того, як це сталося, і досі не знати, хто або чому. Він хотів сказати Вітбі: «Вирощування винограду — це легше, ніж Нуль-зона», але стримався.

— Можу надати вам деякі свої особисті дані, — сказав Вітбі. — Можу показати вам початок речей.

— Чудово, — мовив Керманич, киваючи перебільшено-бадьоро, і відчув полегшення, що Вітбі сприйняв це єдине слово як закриття теми і досить швидко пішов, не надто полегшивши душу Керманичеві тим, що сприйняв слова того як підтвердження чистої води.

Грандіозні уніфіковані теорії можуть повертатися бумерангом — наприклад, надмірне бажання Центру намагатись об’єднати дві порізнені правофлангові правоохоронні групи. Це нагадало йому, як його батько вигадував оповідки про те, що шматочок його різноперої скульптури прокоментував би певну подію, та що всі ті шматочки були частиною цілісної оповіді. Усі вони займали той самий простір, усі були дітьми одного творця, але не на те створені, щоб спілкуватися одне з одним. Як і не на те створені, щоб розсипатися на порох, зогнивати й пліснявіти на задвірках. Але в такий спосіб принаймні його батько міг раціонально пояснити, чому вони там лишаються всі разом, під палючим сонцем і дощем, хай навіть захищені брезентом.

Межа виникла рано-вранці, на світанні, у день, якого ніхто поза межами Південного Округу не згадує або не вшановує. Просто якась незрозуміла подія вбила й занапастила півтори тисячі людей. Як можна виокремити примари у теруарі? Чи вони підсилюють аромат і смак, а чи висушують речі, роблять їх крейдяними, неприйнятними? Керманич відчув гіркоту в роті.

Якщо теруар означає злиття, то вхід крізь нього до Нуль-зони — це злиття остаточне. Це також і цілковита таємниця, бо візуальні записи про цю точку доступу нікому не доступні. Якщо ви не були там, не дивилися на це, то ніколи не збагнете і не пройметеся її досвідом. І справі не допоможе, якщо ви вглядатиметеся в неї під час грози з буревієм, у заляпаному брудякою взутті, а у вас на трьох тільки одна парасолька.

Вони стояли, промоклі до рубця і змерзлі, там, де кінчалася стежка, що зміїлася від казарм по гребеню над гігантською карстовою дірою, а далі — по рівнішій землі. Дивилися на правий бік високої, міцної рами червоного дерева, що окреслювала розташування, ширину й висоту входу за нею. Стежка простягалася паралельно лінії, постійно оновлюваній свіжою фарбою — знак, що межа пролягає далі на п’ятнадцять футів. Якщо ступити за десять футів од лінії, то лазери замаскованої системи безпеки активізуються і перетворять порушника на смажене м’ясо. Але в інших випадках армія намагалась якомога менше втручатися: ніхто не знав, що змінить теруар. Рівень токсичності тут майже збігався з тими, які були в Нуль-зоні, і про це можна було сказати: нуль, nada,[16] нічого.

Що ж до самого теруару, то його особистий рівень підсилювався дельтами блискавиць, які краяли небо, і чувся грім, — ця буря звуками нагадувала велета не в гуморі, що вириває і трощить дерева. Та все ж таки вони вистояли: Чіні тримав над ними парасольку в блакитну і білу смужку, рука до упору витягувалася в небо, і Керманич та Вітбі зіщулювалися навколо нього, намагаючись синхронно чимчикувати вузькою стежинкою, не спотикаючись. Але все це було намарне проти косого дощу.

— Входу не видно збоку, — гучно промовив Чіні, чиє чоло було всіяне шматочками листя й бруду. — Але скоро побачите. Стежка в’ється навколо, щоб вивести до нього.

— А воно не випромінює світла? — Керманич копняком відкинув набік щось руде й шестиноге, яке намагалося вилізти йому на штани.

— Так, але збоку ви його не побачите. Збоку взагалі здається, ніби його нема.

— Воно двадцять футів заввишки і дванадцять футів завширшки, — додав Вітбі.

— О! Або, як я казав, у шістдесят кролів заввишки й тридцять, теж кролів, завширшки, — уточнив Чіні.

Керманич, у нападі раптової великодушності, посміявся з цього, що, здавалося, освітило щастям риси обличчя Чіні, хоча навряд чи можна було розпізнати один одного у тих косих потоках та багні.

Уся ця територія була схожа на вівтар чи раку з мощами, навіть у зливу. Тим паче, що ця злива різко вщухала на межі, хоча ландшафт і надалі нескінченно руйнувався. Чомусь Керманич очікував на певний еквівалент роз’єднання, неначе на розгортці, коли жодна з двох сторінок не зовсім збігається із зображенням у книзі для журнального столика.[17] Але натомість це виглядало так, нібито вони продиралися крізь величезний тераріум чи оранжерею з невидимим склом, крізь яке промениться сонячний день навкруги, назовні.

Вони дісталися кінця серед буяння пишної життєлюбної рослинності та бентежно густонаселеного пейзажу, який ряснів птахами, комахами, ще й оленями, помітними крізь дощову стіну. Ще під час зустрічі Сью щось казала про припущення в термінології, а відповідь Керманича прозвучала в лункій тиші так: «Ви маєте на увазі те, що називається „межею“?» Відсторонюючись, відшаровуючи імена учасників експедиції: а що, як з’явиться інша картинка, якщо збільшувати особистість й інші деталі?

За кілька хвилин, ковзаючись у грязюці, вони зрізали ріг і вийшли до якоїсь дерев’яної конструкції.

Він не чекав тут бодай чогось красивого, але ця споруда була чарівна.

Поряд із червоною дерев’яною рамою Керманич розрізнив більш-менш прямокутний простір, що згори утворював арку, крізь яку спалахувало сліпуче, невгамовне в пошуках, біле світло — піняве та іскристе світло, яке, здавалося, от-от згасне, але чомусь воно ну ніяк не згасало… Тут був якийсь спіральний ефект, наче воно накручувалось само на себе та навколо себе ж і оберталося. Якби ви швидко заморгали очима, то це мало б такий вигляд, ніби це світло складається з восьми чи десяти шпиць, які блискавично обертаються, але то була така ілюзія.

Це світло не нагадувало анічого з того, що він бачив раніше. Його не можна було назвати ні різким, ні м’яким. Воно не було витонченим, наче феєричне підсвітлювання