Читати книгу - "Поцілунок починається з очей , Катерина Воронцова"

Їм не треба це бачити. Я підняла троянди, швидко пройшла на балкон і розтиснула пальці: квіти дивними птахами пірнули додолу, вдарилися об землю. Кілька пелюсток підхопив вітер і безжально закреслив ними по асфальту, немов дитина крейдою. Я видихнула.

Ми всі разом поснідали, зібралися і попрощалися. Катя не передумала і залишилася вдома. Ми саме сідали в таксі, я подивилася у вікно машини і завмерла: біля під'їзду стояв мій Вадим. Чоловік напевно навмисно раніше повернувся з роботи. «Ліко, не треба», - прочитала я по губах і серце миттєво стиснулося. Раз, другий, ще і ще. Зазираючи у зелено-карі очі, я відчувала гострі голки болю. Біль ніколи не буває однаковим, навіть в тієї самої людини він завжди різний, залежно від обставин. Він має різну температуру, відтінки та навіть запахи... Мій зараз колов льодом, пронизливим і пекучим, і холод обпалював сильніше за вогонь, бо він глибший і пронизливіший.

Я не відчувала глибокої прихильності до того чужого Вадима. Тихою гаванню мені здавався мій чоловік, та я не була впевнена в його почуттях до мене. Чи потрібна я йому і якщо так, то наскільки? Думаю, і мені, і Вадиму потрібен час, щоб все добре переосмислити й зробити висновки.Так, у мене зараз критична пора і я боюся імпульсивних рішень. Зазвичай люди шкодують потім про них, але якщо він підійде, обійме, я не зможу виїхати, залишуся і тільки відтягну неминуче.

- Мені це необхідно, - я похитала головою.

*

Той страшний день ми запам'ятаємо назавжди. Він визначив усе, змусив подивитися на життя зовсім під іншим кутом, допоміг відкинути все непотрібне і надумане.

Моя відпустка закінчувалася, а я, як і місяць тому, стояла на роздоріжжі, так і не визначившись, яким шляхом іти. Я зібрала речі, спакувала сумки, завтра потрібно було повертатися додому. Наостанок діти захотіли прогулятися берегом озера. Воно було зовсім близько від маминої хати. Після морозів два дні трималася відлига, темні проталини на льоду було видно погано через сніг, що припорошив їх, а сьогодні густо припустив. Вдосталь нагулявшись, ми поверталися назад.

- Мамо, можна на ковзанах трохи? - Кирюша з жадібністю дивився на гладку поверхню.

- Ні, Кирилку, лід може не витримати твою вагу. На Різдво до бабусі приїдете та покатаєтеся. Там і морози будуть міцнішими.

Кирило невдоволено пирхнув, скрививши пухкі губи.

- Мамо, дивись, тато приїхав! - вигукнула Арина і з радісним вереском помчала до будинку.

Я різко повернула голову і приклала долоню козирком. Вадим стояв на подвір'ї та розмовляв із мамою. Немов відчувши мій погляд, він повернувся й активно помахав рукою. Серце щасливо сіпнулося і забилося як божевільне. Він приїхав за нами, він пам'ятає коли ми маємо повернутися, ми разом поїдемо додому, - сколихнулися радісними хвилями думки.

- Кириле, підемо зустрічати батька...

Я повернулася до сина і моє дихання перехопило, страх ударив у груди немов важкий камінь. - Кирилко...

Син не послухався, вирішив по-своєму, хоч і без ковзанів, але він вибрався на лід і намагався ковзати по поверхні черевиками. Не пам'ятаючи себе, я поспішила до нього.

- Давай терміново назад, чуєш, Кириле?! Тільки не поспішай, рухайся повільно.

- Мамо, ну ти й панікерка, поглянь, - він проїхався знову, - лід досить міцний.

Відразу за його словами почувся небезпечний гул.