Читати книгу - "Поцілунок починається з очей , Катерина Воронцова"

Глава 8

«Інша людина може багато чого робити не так, але в чомусь вона обов'язково хороша. Ось за цю ниточку і треба тягнути, а на погань не звертати уваги. Любов - це не почуття, а дія.» Петро Мамонов.

«Чоловік, здатний на вчинки, приречений бути коханим!» Коко Шанель.

«Життя - подорож, а не прибуття в кінцевий пункт призначення.» Тімоті Родерік.

- Ні, Господи, тільки не це! - спазм скував горло, губи ледь ворушилися.

Я діяла не замислюючись, швидко, на інстинктах, ніколи не підозрювала, що в мені стільки прихованих сил та енергії. Підлетіла до сина і відштовхнула від страшного місця. Кирило впав, проїхався по льоду, напевно, йому було боляче, але зате він залишився цілим і неушкодженим: біля берега не глибоко, та й крига товща. Тільки но полегшено видихнула, як під ногами почувся характерний тріск і я зойкнути не встигла, як опинилася в крижаній воді. Жахливий холод уп'явся в тіло тисячами голок, спіймав у пекучі обійми. Щоб закинути ногу на лід і вибратися на поверхню, не було й мови: у чобітки миттю набралася вода, одяг намокнув і потягнув униз. Я чіплялася за нерівні краї ополонки, щоб не піти каменем під воду, але лід ламався під руками, наче вафля. Кирилко підвівся і дивився на мене широко розплющеними від жаху очима. Тільки чим могла допомогти мені дев'ятирічна дитина?

- Назад, назад! Повзи до берега, додому, Кириле! Пам'ятаєш як ви з Аринкою грали в розвідників? Лягай на живіт і повзи... Чуєш?! Роби як кажу! - я не просила, наказувала.

Плачучи й судомно схлипуючи син по-пластунськи почав рухатися уперед, вискочив на берег і помчав до будинку, голосно гукаючи батька. Я на допомогу погукати не могла, вся енергія йшла на те, щоб утриматися на поверхні. Якщо почну кричати розгублю останні сили. Усе, що сталося, здавалося мені несправжнім, немов це безглуздий сон, який ось-ось закінчиться. Я борсалася, не здавалася, але з кожною хвилиною це ставало робити все складніше. Не було жодної клітинки в тілі, яка б повною мірою не відчувала моторошну холоднечу, здається, холод пробрався навіть до самих кісток і поступово відбирав усяку здатність рухатися. Слабшаючи, я кілька разів з головою занурювалася в темний вир, але на якомусь злому впертому розпачі знову виринала, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Майже втрачаючи свідомість, я раптом відчула на собі сильні руки, ривок за ривком мене витягували зі смертельної пастки. Як крізь каламутне скло побачила перед собою рідне обличчя Вадима, його щільно стиснуті губи та рішучість у зелено-карих очах. А потім усе поринуло в безпросвітну темряву.

Прокинулася я вже на ліжку в спальні, зовсім роздягненою. Поруч метушилася і поралася мама, такий страх і тривога були написані на її обличчі, що я одразу прийшла до тями.

- Мам, діти де? - голос пролунав сипло, у горлі немов багаття розпалили.

- Ох, прийшла до тями, пташечко моя, - вона посміхнулася крізь сльози. - Вдома, усі вдома, дитинко, не хвилюйся.

- Кирилко... Як він?

- Пішов до кімнати. Хлопчик винуватим почувається. Стресова ситуація.

- Він злякався дуже. Пізніше з ним поговоримо, нехай заспокоїться трохи.

- Так, ми всі надто перенервували.

Мама почала активно розтирати мене чимось, що мало різкий запах спирту і трав.

- Післязавтра на роботу, а я примудрилася вляпатися в історію! - застогнала, згадавши раптом, що шеф і так дав мені зайві два тижні відпустки!

- Господи, Боже мій, Ліко, про що ти тільки думаєш?! - мама підняла руки. - Яка робота?! У крижаній воді побувала, мало не загинула! Та це все, мабуть від потрясіння, не знаєш, що кажеш.Вадим твій молодець, лише кинув погляд на озеро відразу зірвався з місця мов ошпарений. Кирилко ще не добіг до дому, а Вадим уже на льоду. Ніс тебе на руках, бігом до хати, а сам білий як полотно, обличчя на ньому немає.

Я почула за дверима голос чоловіка.

- Михайле, мені потрібна машина. Зможеш організувати? Ні, завтра не підходить, сьогодні треба... Дружину в лікарню відвезти. Це терміново... Так.

- Додому поїдете, - прокоментувала почуте мною мама. - Вадим каже, що тобі хороші лікарі потрібні. У нас сама знаєш, лікарня - одна назва, тільки вмирати привозять.

- Сьогодні їхати?

Я була рада повернутися в рідне місто з чоловіком, з нашими дітьми, я за Катрусею скучила дуже, за домом. Тільки не уявляла, як мені перенести дорогу, до смерті хотілося лежати не рухаючись, у теплі, під купою ковдр. Але я розуміла, що Вадим має рацію й іншого виходу немає.

Мама допомогла мені перевернутися на живіт і стала енергійно розтирати спину, тіло під турботливими руками поступово зігрівалося. Я лежала не рухаючись, плаваючи в розмазаних думках.

- Вадима з боєм змусила переодягнутися, теж мокрий був, та він усе від тебе не відходив. Ось вийшов воду на чай закип'ятити, тобі гаряче потрібно. Хороший у тебе чоловік, Ліко, мовчазний, але турботливий. Любить він тебе.

Я кивнула погоджуючись. Та якби не Вадим... Адже він урятував мене сьогодні.

- Хоч би тільки все обійшлося... Сама знаєш твої бронхіти, легені слабкі... - мама раптом схлипнула та так гірко, що серце в грудях стиснулося. - Молю небеса, дитинко, щоб усе минуло без ускладнень.

- Мамуню, тобі не можна хвилюватися, все буде добре, ось побачиш.

Діти притихли, не шуміли, як зазвичай, а мені дуже хотілося спати. Сили як крізь решето просочувалися, а задушливий кашель зжирав їхні залишки. Вадим весь час був зі мною, намагався підбадьорити, смішив, розповідаючи кумедні історії про те, як вони з Катьою самі справлялися по господарству. Через напівприкриті повіки я бачила, як чоловік час від часу поглядає на годинник і замовкає, прислухаючись до звуків за вікном. Мама кілька разів спробувала погодувати мене свіжим бульйоном, але мене нудило і я пила тільки чай. До вечора стало зовсім зле: здавалося, що я згораю живцем, голова розколювалася, немов її помістили в казан з окропом і водночас зверху били молотом, а потім почалася блювота.

Відчуваю запах ліків, чути писк приладів, навколо занадто тихо, а це означає, що я не вдома. Змушую себе підняти повіки, вони здаються свинцевими. Погляд упирається в білу стелю, роздивляюся кімнату: стримана обстановка, стіл, стілець, крапельниця - лікарняна палата. Переводжу погляд на вікно: небо у світло-рожевому серпанку, напевно, зараз ранок. У його слабкому світлі миготять сніжинки, здається, я навіть чую їхній шурхіт по склу та рамі. Дуже хочеться пити, язик прилип до піднебіння, у роті пустеля Сахара. Ковтати важко.

- Ліко...

Повертаю голову, Вадим, він тут. Роздивляюся рідні риси: змарнів, очі втомлені, змучені, на щоках добряча щетина.

- Комашко... - моєї щоки торкаються його пальці, теплі, трохи шорсткі. - Привіт. - З поверненням. Пити хочеш?

Киваю.

Він підносить пластиковий стаканчик, жадібно тягну через трубочку воду і вона здається мені найсмачнішою на світі.

- Спасибі, - заплющую очі й видихаю. - Я не пам'ятаю, як тут опинилася.

- Ти три доби була без свідомості...

- Три?

- Так, була криза, температура за сорок, на штучній вентиляції легенів, на крапельницях. Важке запалення, тебе буквально витягли з того світу.

- Я просто туди не поспішала, - намагаюся віджартуватися.

- Усе позаду, Комашечко, тепер усе буде добре.

І мені здається, що Вадим говорить не тільки про здоров'я. Він лягає поруч на край ліжка, йому точно незручно, чоловік великий та широкоплечий. Обережно обіймає мене немов я порцелянова лялька і можу розкришитися від одного невдалого руху.

- Як же ти нас усіх налякала, маленька, - прибирає пасмо мого волосся за вухо і на його обличчі читається невимовне полегшення.

Ми дивимося одне на одного, мовчки, довго, ніби зустрілися після довгої розлуки. Поглядом можна сказати і зробити багато чого, і не завжди потрібні слова. Вадим заривається обличчям у моє волосся, глибоко вдихає.

- Щоб я без тебе робив? - таким голосом, тихим, із глибини душі, ніби я центр його всесвіту.

Судомно ковтаю, це щось надто відверте, глибоке. Вадим гладить мене по голові як дитину, руки ледь помітно тремтять, немов він знайшов загублений скарб. Я знала, що чоловік кохає мене, але не підозрювала наскільки глибоко і сильно. І мені так спокійно й затишно в його сильних обіймах, з ним я вдома скрізь.

Період мого відновлення зайняв три тижні, достатній термін, щоб поговорити про все відверто, розібратися в наших почуттях. Життя дало нам гарного копняка, відчутно струснуло, протверезило. Не романтично від слова зовсім, але саме лікарняна палата стала реанімаційною наших стосунків. Випадок на озері змусив зробити висновки та переглянути життєві цінності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍