Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

24

Ліна

 

Я завжди любила ризик, але зараз навіть мені було трохи тривожно. Кожен рух, кожне слово, кожен натяк мав бути ідеально розрахованим. Якщо Громов проковтне наживку — ми отримаємо шанс його переграти. Якщо ні… що ж, тоді доведеться викручуватись на ходу.

 

Я сиділа на терасі дачі з телефоном у руках, переглядаючи повідомлення. Мені потрібно було не тільки «злити» інформацію, а ще дати можливість Громову «схопити» мене. Олівер, звісно ж, про це не знав. Він би не схвалив. Але я була впевнена, що краще діяти одразу у двох напрямках: хай хлопці працюють зі своїми технологіями, а я зроблю те, що вмію найкраще — змушу людей говорити.

 

— У тебе такий вираз обличчя, ніби ти зараз когось плануєш вбити, — сказала Інга, сідаючи поруч.

 

— Можливо, — відповіла я, сховавши телефон.

 

— Хочеш розповісти?

 

Я глянула на неї. Інга була одною з тих людей, які виглядають легковажними, але в глибині душі розуміють більше, ніж здається.

 

— Просто нервуюсь, — сказала я. — Завтра все має пройти ідеально.

 

— Пройде. Інакше ми всі просто нестерпно облажаємось.

 

Я пирхнула і Інга підморгнула мені.

 

— До речі, а що між тобою і Олівером?

 

— Тобто?

 

— Ой, тільки не роби вигляд, що не розумієш. Я бачила, як ви дивитесь одне на одного. Це навіть мило, якби не було так схоже на передчуття катастрофи.

 

Я зітхнула.

 

— Інга, зараз не час для романтичних історій.

 

— Саме тому це цікаво, — відповіла вона. — Вони завжди найкращі, коли на кону стоїть все.

 

Я нічого не відповіла. Просто подивилася на річку, яка ледь помітно хвилювалась під легким вітром.

 

— Подивимось, — тихо сказала я.

 

__________

 

Наступного дня я сиділа за столиком у невеликому кафе.

Коли знайомий — той самий базікало, якого я обрала для розповсюдження чуток, — зайшов у кафе, я зробила вигляд, що не помітила його одразу. Дала йому шанс мене «підслухати».

 

— Я не знаю, що з цим робити, — тихо сказала я у телефон, досить голосно, щоб він почув. — Якщо це справді ті рахунки…

 

Знайомий присів поруч, удавано зацікавлений.

 

— Ліна, привіт! Не думав тебе тут зустріти.

 

Я театрально зітхнула і закрила папку.

 

— Привіт, Олеже.

 

— Щось сталося?

 

— Та так… Складно все.

 

Я зробила паузу, ніби вагаючись, чи розповідати йому. Він, звісно ж, виглядав ще більш зацікавленим.

 

— Ну, якщо треба поговорити, ти ж знаєш, що я завжди готовий допомогти, — сказав він.

 

Я поглянула на нього, ніби зважуючи свої варіанти. Потім нахилилась трохи ближче й прошепотіла:

 

— Гроші мого батька. Вони, здається, ще десь є.

 

Очі Олега спалахнули. Він намагався зробити вигляд, що його це не дуже вразило, але я вже знала, що він не втримається.

 

— Ти серйозно?

 

— Так, але… Не знаю, що робити. Це ж може бути небезпечно.

 

— Ну, так… — він ковтнув слину. — А звідки в тебе ця інформація?

 

—Один знайомий юрист… Але я тобі цього не говорила.

 

— Звісно, звісно!

 

Він був уже майже готовий побігти з цією новиною до всіх, кого знав.

 

— Але мені страшно навіть не через рахунки. Там багато інформації на Громова. І вона може підтвердити те, що він злив мого батька. Я не знаю що робити? Розумієш?  — сказала я, а потім, ніби раптово спохопившись додала. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

 

— Та що ти, звісно ні!

 

Бреше.

 

Я допила каву і встала.

 

— Мені треба йти. Бережи себе.

 

Він кивнув, але я знала, що щойно вийду з кафе, він вже комусь напише.

 

От і чудово. Тепер залишилось дочекатися, поки Громов почне діяти.

 

Гра почалась. Тепер залишилось тільки виграти.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍