Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

17 Макс удома

Зранку я написала заяву на лікарняний і видихнула – тепер можу приділити увагу батькові Олега. Хотіла, щоб він швидше одужав, бо й так було видно, що лікарня йому не до душі, а сидіти без діла в чужому домі – тим більше.

Зайшла до кімнати, де він відпочивав.

— Доброго ранку, як почуваєтесь?

Він підняв на мене погляд і скептично всміхнувся.

— Як старий чоловік, якого примусово лікують.

Я зітхнула, підняла з тумбочки склянку води й простягнула таблетки.

— Вам потрібно піклуватися про здоров’я. Олег хвилюється.

Батько зітхнув і взяв ліки.

— А ти, бачу, не просто так тут. Невже справді хочеш доглядати за дідом, а не розважатися зі своїм нареченим?

Я усміхнулася й сіла на край ліжка.

— Так, справді хочу допомогти. Ви ж мій майбутній свекор.

Він підняв брову, знову подивився на мене уважніше.

— І що ти в ньому знайшла?

Я засміялася.

— А ви не знаєте? Він же ваш син.

Батько примружив очі й уважно подивився на мене.

— Тому й питаю. Бо знаю, що мій син – не з простих. Впертий, різкий, завжди робить усе по-своєму. З ним не легко.

Я трохи усміхнулася, обмірковуючи його слова.

— Так, інколи він буває впертим і різким, але з ним я почуваюся спокійно. Як за стіною.

Старий хмикнув і потер підборіддя.

— Значить, він тобі справді дорогий.

Я кивнула.

— Дуже.

— Гм… Ну що ж, подивимось, що з того вийде, – пробурмотів він, беручи склянку з водою. – А тепер іди, не роби з мене безпомічного. Ще трохи – й будете мене ложкою годувати.

Я посміхнулась і встала.

— Добре, але якщо щось треба, кличте.

Коли виходила з кімнати, почула, як він буркнув:

— Піклується вона… От же ж.

Після обіду я вирішила, що час забрати Макса. Він, мабуть, уже звик до нового місця, але мені його не вистачало.

Я набрала Андрія. Він відповів майже одразу:

— Привіт, — сказала я, притискаючи телефон до вуха. — Коли можна заїхати за Максом?

— Хоч зараз, — відповів він. — Він уже зачекався.

Я усміхнулася.

— Ой, та він, мабуть, і не помітив, що мене нема.

— Ще й як помітив, — заперечив Андрій. — Весь час бігає до дверей, наче тебе виглядає.

Від цих слів на душі стало тепло.

— Добре, скоро буду.

— Чекаю, — коротко сказав він і вимкнувся.

Я взяла куртку та сумку й вийшла з дому

Я вже збиралася виходити, коли згадала про батька Олега. Заглянула до його кімнати — він сидів у кріслі, дивився телевізор і щось бурчав під ніс.

— Я на годинку поїду, – сказала я, заходячи.

Він перевів на мене погляд:

— Куди це?

— Забрати кота. Він залишався в Андрія, поки ми були у відпустці.

— Ага, – кивнув старий і примружився. – Частенько ти до нього їздиш.

Я відчула себе ніяково, але зробила вигляд, що не звернула уваги на його тон.

— Я швидко повернусь, – запевнила я.

— Дивись там, – пробурчав він.

Я кивнула, попрощалася і вийшла з кімнати.

Андрій зустрів мене на порозі, широко усміхаючись.

— О, а я вже думав, що Макс залишиться в мене назавжди, – пожартував він, пропускаючи мене всередину.

— Не надто звикай, – засміялася я.

Андрій зачинив двері й жестом запросив до кухні:

— Спочатку кави?

— Чому б і ні, – погодилася я.

Я пройшла за ним і сіла за стіл, поки він вправно діставав чашки й каву. У квартирі було затишно, пахло ваніллю та чимось теплим. Макс тим часом не поспішав до мене – сидів на підвіконні й задумливо спостерігав за вулицею.

— Не скучив за мною, зраднику? – гукнула я до нього.

Кіт тільки махнув хвостом і ліниво потягнувся.

Андрій засміявся, поставивши переді мною чашку:

— Думаю, він уже почав вважати себе господарем тут.

— Швидко ти йому сподобався, – я взяла чашку в руки, вдихаючи аромат. – Дякую за турботу про нього.

— Завжди будь ласка, – Андрій ледь помітно усміхнувся і сів навпроти.

Андрій зробив ковток кави, поглянув на мене й запитав:

— Ну, як там старий? Не надто мучить тебе своїм характером?

Я усміхнулася:

— О, він ще той впертий! Але сьогодні навіть випив ліки без суперечок. Думаю, трохи звик до мого контролю.

Андрій кивнув, ніби очікував такої відповіді.

— Якщо треба, я можу завтра заскочити. Допомогти з чимось, – сказав він, уважно дивлячись на мене.

Я трохи здивувалася, але відразу відповіла:

— Було б добре. Думаю, він буде радий тебе бачити.

Андрій відкинувся на спинку стільця й посміхнувся:

— Тоді домовились. А тепер, може, покличемо твого пухнастого друга? Він досі ображений, що ти його залишила.

Я засміялася й покликала Макса, який, почувши знайомий голос, нарешті зістрибнув із підвіконня й попрямував до мене.

Повернувшись додому, я відразу взялася за звичні справи. Макс терся об ноги, вимагаючи уваги, тож я спочатку насипала йому корм, а потім зайнялася вечерею.

Поки на плиті тушкувалися овочі, я зайшла до батька в кімнату.

— Як ви себе почуваєте? — запитала, підходячи ближче.

Він відклав книгу й подивився на мене уважним поглядом.

— Живий ще, — пробурчав, а потім додав м’якше: — Дякую, що доглядаєш.

Я усміхнулася й перевірила, чи він справді випив ліки.

— Завтра Андрій обіцяв зайти, — сказала між іншим.

— О, буде цікаво, — старий ледь помітно посміхнувся, але нічого більше не сказав.

Саме в цей момент почула, як відчиняються двері. Олег повернувся.

Я вийшла з кімнати й побачила його в коридорі – стомленого, але все ж усміхненого, коли він помітив мене.

— Привіт, кохана, — сказав він, притягуючи мене в обійми. — Як пройшов день?

— Насичено, — відповіла я, притискаючись до нього. — І ти, схоже, втомлений.

— Трохи, але тепер я вдома, і це головне

Ми сіли за стіл, і я подала вечерю. Олег з вдячністю подивився на мене, взяв мою руку і легенько стиснув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍