Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Поки я сподівався, що ви дієте на користь нашого дому, в інтересах нашої доньки, я по-філософському заплющував очі; та оскільки ви внесли в цей дім цілковиту руїну, я не бажаю служити підвалиною для чужого добробуту.

Коли ми з вами брали шлюб, ви були заможні, та не дуже заслуговували на пошану.

Вибачте мені цю відвертість; та оскільки, гадаю, кажу я це тільки для нас двох, то не бачу підстав щось прикрашати.

Я примножував наш статок, який упродовж п’ятнадцяти з гаком років весь час ріс, аж раптом недовідомі й незрозумілі мені самому лиха спіткали мене і звели унівеч той статок, та ще й, сміливо можу сказати, без моєї вини.

Ви, шановна пані, намагалися примножити тільки свій власний маєток, у чому, я певен, зазнали неабиякого успіху.

Тож я покидаю вас такою, якою і взяв, — заможною, але малошанованою.

Прощавайте.

Від сьогодні я теж піклуватимуся тільки про себе.

Повірте, я дуже вдячний вам за приклад і обов’язково наслідуватиму його.

Ваш вірний чоловік

барон Данґляр».

Упродовж цього тривалого і прикрого читання баронеса уважно стежила за Дебре; вона помітила, що він, попри все його самовладання, двічі мінився з лиця.

Скінчивши, він помалу згорнув листа і знову замислився.

— Та й що? — поспиталася пані Данґляр із цілком зрозумілою тривогою.

— Що, пані? — мимоволі перепитав Дебре.

— Що ви гадаєте про це?

— Гадаю, у Данґляра були підозри, мосьпані.

— Авжеж, зрозуміло; та невже це все, що ви можете сказати мені?

— Я вас не розумію, — з крижаною байдужістю сказав Дебре.

— Він поїхав! Назовсім поїхав! Поїхав, щоб не вертатися!

— Не вірте цьому, баронесо, — відказав Дебре.

— Та ні ж бо, не повернеться він; я його знаю, це чоловік непохитний, якщо йдеться про його інтереси. Якби він вважав, що я можу бути йому корисна, то забрав би мене із собою. Він покидає мене в Парижі, значить, наша розлука входить у його плани; а якщо так, то вона безповоротна, і я назавжди вільна, — докинула пані Данґляр із благанням у голосі.

Та Дебре не відповів і лишив її з тим самим тривожним запитанням у погляді й душі.

— І що ж? — озвалася вона урешті. — Ви мовчите?

— Я можу запитати у вас тільки одне: що ви збираєтеся робити далі?

— Я й сама хотіла у вас запитати про це, — відказала пані Данґляр, відчуваючи, як натужно калатає її серце.

— То ви питаєте в мене поради?

— Авжеж, поради, — відказала пані Данґляр, і серце її завмерло.

— Тоді, — сухо сказав Дебре, — я пораджу вам вирушити у мандрівку.

— У мандрівку! — прошепотіла пані Данґляр.

— Атож. Як сказав Данґляр, ви заможні й цілком вільні. Мені здається, після подвійного скандалу — після весілля панни Ежені, що не відбулося, і Данґлярового зникнення — вам необхідно поїхати з Парижа.

Треба тільки знати, що вас покинули, і щоб вас вважали вбогою: дружині банкрута ніколи не вибачать багатства і життя на широку ногу.

Щоб домогтися першого, вам досить лишитися в Парижі ще на два тижні, повторюючи всім і кожному, що Данґляр кинув вас, і розповідаючи подругам, як це сталося; а вже вони рознесуть це по всьому світові.

Потім ви поїдете зі свого дому, покинувши там ваші самоцвіти, відмовитеся від вашої частки майна, і всі будуть звеличувати вашу безкорисність і всіляко вас вихваляти.

Усі знатимуть, що вас покинули, і всі будуть вважати, що ви лишилися без шеляга за душею; тільки я знаю ваше фінансове становище і готовий надати вам звіт, як чесний компаньйон.

Бліда, вражена баронеса слухала ту промову з жахом і розпукою, а Дебре був спокійнісінький і байдужий.

— Покинув! — повторила вона. — Правда ваша, покинув!.. Ніхто не засумнівається в моїй самотності!

То були єдині слова, якими та жінка, така горда, здатна так гаряче кохати, могла відповісти Дебре.

— Зате ви багаті, дуже багаті, — провадив він, дістаючи з капшука якісь папери і розкладаючи їх рядком на столі.

Пані Данґляр мовчки дивилася, намагаючись погамувати серце, що шалено калатало. І стримати сльози, які бриніли в її очах. Зрештою почуття власної гідності взяло гору, і хоч їй не пощастило погамувати калатання серця, та вона не пролляла жодної сльозинки.

— Мосьпані, — сказав Дебре, — ми з вами стали компаньйонами майже півроку тому. Ви внесли сто тисяч франків. Це було у квітні поточного року.

У травні розпочалися наші операції. У травні ми заробили чотириста п’ятдесят тисяч франків. У червні зиск сягнув дев’ятисот тисяч. У липні ми додали до цього ще мільйон сімсот тисяч франків; як пам’ятаєте, то був місяць іспанських паперів.

У серпні, на початку місяця, ми втратили триста тисяч франків; та до п’ятнадцятого числа ми відшкодували збитки, а наприкінці місяця ще й заробили; я підвів риску нашим операціям від травня до сьогодні. Ми маємо актив у два мільйони чотириста тисяч франків, тобто частка кожного дорівнює мільйон двісті тисяч.

— Потім, — провадив Дебре, гортаючи свій нотатник із методичністю і спокоєм біржового маклера, — ми маємо вісімдесят тисяч франків складних відсотків на цю суму, що лишилася у мене.

— А звідки ті відсотки? — урвала його баронеса. — Адже ви ніколи не пускали ці гроші в обіг.

— Перепрошую, мосьпані, — сухо заперечив Дебре, — я мав од вас повноваження пустити їх у обіг, і я цим скористався.

Отож, ваша частка становить сорок тисяч франків відсотків, а також первинний внесок у сто тисяч франків, інакше мовлячи, мільйон триста сорок тисяч франків. До того ж, шановна пані, уже позавчора я потурбувався, щоб обернути вашу частку у готівку; як бачите, я наче передчував, що мені доведеться дати вам звіт.

Ваші гроші тут: половина — банковими білетами, половина — чеками на пред’явника. Вони саме тут: