Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

гнало трубкою бражне повітря, яке збульбашувало воду в банці, «забула шлюб і відразу до чоловіків опісля розлучення, вугрі на потилицях і присліплені очі базарних грузинів, по класі дитячий сміх: ви когось любите, ну скажіть? та за вами встигнеш хіба; проте інакша від тих, що, знаючи чоловічу слабину, спершу піддакують, а потім цапки стають проти ревності; нелукава і милосердна, може, тільки довіру відчахнула самотина і знаття, що не знайти для дитини лагіднішого батька, і літа за новими хворобами несуть старість без привітного слова». Заколисливий грай молодого вина і скрип віконниці схиляли руки на стіл, а голову на долоні, і десь копитами по галявині притупував світляків кінь золотої масті, чорти, звісивши ноги на коньку хати, сивіли від нетерплячки, і домовик, запаморочений рутою, заліз до ластів’ячого кубла і зап’ястком тер очі, щоб не проспати мить любощів, і русалки піднімали з виру купальські вінки і запалювали гноти свіч іскрами, які вичесували з волосся підковами втоплених по відлизі коней, в горідчику ляки танцювали гопака, і оживали букети троянд по сухих уже відрах, і відьми нарум’янювалися пелюстками.

Сумкою Сергій відкишнув собаку і підійшов до вікна; вітер саме стулив віконниці, і світло, протікаючи крізь шпарини, м’яким густоволоссям лягло йому на плечі, а потім дощ пах грибами, пляшку і шоколад вони знаходили полапки, «земля десь цвіте на грибницях», вино бродило тихіше від вицоку дощин по стіні, «лікар сказав: другий місяць… повір більш нікого не знала», «діждешся, буду батьком дитині», «милий, кого ж мені ждати ще?», «чуєш відцвітає десь» втомленому йому, дівчина снилась за партою, і там, у сниві, Сергій пам’ятав рідну близькість, і пам’ять пробуджувала — ковток шампанського і притулена до лоба пляшка відгонила решту дрімоти, а вдосвіта Валя плакала, в поцілунку Сергій відчував присмак крові на закушених її губах, потім відводила доцю до дитсадка, «дядя, дядя, а мені стільки років», випручувала вона долоньку і показувала три пальці, потім під церквою чекав кінця двох уроків і голуби синюватими тінями яснили іржавий купол, залітали до дзвіниці і пошерхом крил озвучували давно німу мідь, і до пізньої ночі вдвох блукали над річкою, «вийдеш заміж, дай знати», «жди запрошення на весілля», «не плач, я вірю», на вистудженій туманом кручі звісили ноги в морок і подалі від берега кидали гальку: не долітаючи до води, каміння чавкало мулом, де ніхто його не позбирає.

1987 р.

Василь Портяк

народився 31 березня 1952

На самому початку третього тисячоліття помер останній великий музика моїх Карпат, моєї Гуцульщини. Пишу «моїх» і «моєї», бо нерозумно, мабуть, вважати, що в цих горах більше не буде великих музикантів. Але таких, як скрипаль Моґур, не буде. Будуть хлопці після консерваторії, будуть різні хлопці, напевно, як і нинішні, часом гратимуть на сільських весіллях, але в Моґура інша гра. Яка? Щоби хоч приблизно уявити, треба прочитати ранню новелу Василя Портяка «Мицьо і Вовчур», написану чверть століття тому. Вона увійшла до першої книжки «Крислачі», виданої у 1984 році. Письменник не творив життєпис Моґура, але його найдужче цікавив нерв Моґура, а це визначало дуже багато. Це визначило майже все. Йшлося, звісно, не тільки про мистецтво, про творче обдарування. Герої новел запам’яталися, і не тільки тому, що це були живі люди, — живописати може багато хто. Відчувався нерв.

Між першою і другою книгами Портяка — 22 роки. За цей час автора «Крислачів» могли сто разів забути. Тим більше — кінець століття і тисячоліття, і всі ті зміни в Україні, які виявилися не такими, як ми їх означили в особистих роздумах та хором на мітингах і пізніше на Майдані. Герої Портяка вистояли, насамперед не як герої чину, а як люди з плоті і крові, люди його оповідань. Нерв Моґура.

Отож, друга і на сьогодні остання книга Василя Портяка «У снігах» вийшла у 2006 році. Книга з 8-ми новел. У короткій післямові до неї я поставив число під знаком оклику, але врешті і це не головне. Навіть жорсткою самовимогливістю давно нікого не здивуєш — видав же свого часу Селінджер книжку під назвою «Дев’ять новел». До того ж, якраз ці 22 роки були віддані роботі в кіно. Навіть при нинішньому страхітливому становищі українського кінематографа окремі з тої жменьки фільмів створені за сценаріями Портяка. Починається в Портяка кінотема УПА. За його авторством з’явилися фільми: «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня».

Аж ніяк не міг обминути він цю тему. Ще за «перших совітів» у 1940 його родину по батькові вислали в Сибір. Однак одному з татових братів все-таки вдалося втекти. Брат Дмитро, пізніше — легендарний сотник Хмара. І вже коли стане Хмарою, коли прийдуть «другі совіти», до нього із Сибіру дивним дивом добереться брат Василь і будуть воювати пліч-о-пліч, і псевдо молодшого буде Сибіряк.

Взагалі, ця історія просто вимагає втілення всіма на світі виражальними засобами. Таж чітко на світлині зафіксовано, як на засніжену гору піднімаються упівці, і Сибіряк із кулеметом Дегтярьова через плече несе на плечах ведмедя, який, як відомо, взимку впадає в сплячку. Якось упівці підібрали в лісі ведмежа, і Сибіряк годував його молоком з пляшки, а пізніше, за порадою брата, «провадив вишкіл». Одне слово, мали ще одного «бійця»… У рік смерті Сталіна Хмару розстріляють у Києві, а роком раніше, прикриваючи брата з товаришами, загине Сибіряк. У 1952 році народився Василь Портяк. У рік смерті свого батька.

До 65-річчя УПА ту світлину надрукують у книзі і в газетах, розкажуть ту історію, а я нагадав її не з метою наголосити про ЩО не написав Василь Портяк, а ЩО допомогло йому створити ті вісім новел. Таких вісім новел, тільки вісім новел. Думаю, що їх не забудуть через двадцять два роки. Бо цей автор доводив теорему, яку довів і дехто до нього: людину можна вбити, але не можна перемогти. Не перемогти нерв Моґура.

© Василь Герасим’юк, поет (Київ)

Гуцульський рік

Головосіки. Насварив сьогодні Настуню — або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сохрань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши.

Богородиця. Знову приходив Городов, забрав «Псалтир» і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки