Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

вона дочекалася дітей із школи та й їх, видно, намовила, — давай гуртом за бабу жвиндіти. Пустив.

Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває.

Олекси. Таки тепла і рівна буде весна — рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати.

Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло.

«Пане, — кажу тоді, — Заведія…» — «Не пане, — відрубав, — друже!» — «Пане-друже», — кажу. Сміється. — «Чи довго ще?..» Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов із шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий.

Подивився протяжно так: «Це недобре. Я скоро пришлю хлопців… А ти уважай, чуєш?!»

Вербна неділя. Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!..

Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу.

Відвели її два солдати за потічок і — вертаються. «Попитка, — кажуть, — к бєгству».

Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: «Закапивай! Ти у мєня єщо помолішся…» Так і загріб її з тим коником.

О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх.

Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці — «продав!», а ті — «банду прячешь?»

Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!

Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.

Велика п'ятниця. Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…

28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.

1991 р.

«У неділю рано»

— Нико й Анно, ви ще? спите?

— Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.

— Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…

— Я чую-чую, старий безстиднику!

— О, видите…

— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.

— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!

— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.

— Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас!

— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…

— Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…

— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…

— Богородице Діво, радуйся…

— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…

— …і сина, і Святого Духа — Амінь!

— Мете — світу не видко.

— Вітер? Із снігом?

— Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.

— Гм… Добре мете… Як думаєш?

— Думаю, сьогодні можна.

— Нико, я не позволю!

— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.

— Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…

— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.

— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.

— Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…

***

— …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави…

— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.

— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…

— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.

— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!

— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.

— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…

— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…

— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…

— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!

— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.

— На все Господня воля. Я не нарікаю…

— Агій, дурна бабо!

— ???

— Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.

— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.

— А чуй, тепер таки йдуть!..

***

— …та й у Федевої хата згоріла.

— Йой! Таки геть?

— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.

— Недавно… А Грацунякова?

— Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…

— …

— …

— …

— …

— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…

— Голова дорожча. Ти як, Нико?

— Рихтик!

— Но…

— Але ноги, холєра би го…

— То й