Читати книгу - "Буря Мечів"

Моряки на конях. У Котера Пайка мужності завжди було більше, ніж мудрості. Він на Довгому Кургані узяв кістяного лорда, то, може, думав і зі мною отак упоратися. Якщо це так, то він просто дурень. У нього бракує людей, він...

— Мансе! — почувся крик. Це з-поміж дерев вискочив пластун на змиленому коні.— Мансе, їх більше, вони з усіх боків — залізні вояки, залізні, ціла армія залізних вояків.

Вилаявшись, Манс стрибнув на коня.

— Варамире, лишайся тут і дивися, щоб з Даллою нічого не сталося,— мовив король-за-Стіною і вказав мечем на Джона.— Й особливо приглядайся до цього ворона. Якщо тікатиме, переріж йому горлянку.

— Ага, буде зроблено,— озвався шкуромін, який був на голову нижчий за Джона, обважнілий і м’якотілий, але ж отой тінь-котик може Джону кишки випустити однією лапою.— З півночі теж наступають,— мовив Варамир до Манса.— Їдь уже.

Манс одягнув свого шолома з воронячими крилами. Вояки його вже сиділи верхи.

— Клином,— кинув він,— за мною, шикуйся клином!

Та коли він підбив п’ятами кобилу й помчав через поле на розвідників, вояки, кваплячись йому навздогін, навіть не нагадували бойовий стрій.

Джон зробив крок до намету, думаючи про ріжок зими, але дорогу йому заступив тінь-кіт, б’ючи хвостом. У звіра роздувалися ніздрі, а з кривих іклів бігла слина. «Він занюхав мій страх». Джонові так бракувало Привида! Позаду гарчало двійко вовків.

— Прапори,— почулося мурмотіння Варамира,— бачу золоті прапори, ох...

Затрубив мамонт, важко пробігаючи мимо з півдюжиною лучників у дерев’яній вежці в нього на спині.

— Король... ні...

А тоді шкуромін, закинувши голову, заверещав.

Звук був жахливий, пронизливий, хрипкий від болю. Варамир упав, звиваючись, і тінь-кіт теж заверещав... а вгорі, високо в небі на сході, на тлі стіни хмар Джон побачив охопленого вогнем орла. Якусь мить орел палав ясніше ніж зірка, обвитий червоними, золотими й жовтогарячими язиками полум’я, шалено ляскаючи в повітрі крилами, так наче силкувався втекти від болю й не міг. Він злітав вище, вище й вище.

На вереск із намету вийшла Вал, аж біла з обличчя.

— Що таке, що трапилося?

Варамирові вовки билися між собою, тінь-кіт погнав у ліс, а на землі й досі корчився чоловік.

— Що з ним таке? — нажахано запитала Вал.— Де Манс?

— Там,— тицьнув Джон.— Поїхав воювати.

Король, зблискуючи мечем, повів свій нерівний клин у гущавину розвідників.

— Поїхав? Він не міг, не зараз. Бо ж почалося!

— Битва? — Джон дивився, як розвідники розсипалися перед Гарминою закривавленою собачою головою. Нальотчики з криками, рубаючи, погнали вояків у чорному назад під дерева. Аж з лісу виїхала ціла колона вершників. Лицарі, важка кіннота, бачив Джон. Гармі довелося перегрупуватися й розвернутися до них, та половина з її вояків заїхала задалеко вперед.

— Пологи! — крикнула до Джона Вал.

Навколо гучно сурмили мідні сурми. «У дикунів сурем немає, тільки бойові ріжки». Вони це знали незгірше за Джона: зачувши ці звуки, вільні люди розгублено забігали: хто в напрямку бою, а хто геть від нього. Повз отару овець, яких троє чоловіків намагалися відігнати на захід, протупотів мамонт. Загуркотіли барабани, дикуни побігли шикуватись у квадрати й шереги, тільки надто пізно, надто неорганізовано, надто повільно. З лісу вже випірнув ворог — зі сходу, з північного сходу, з півночі: три великі колони важкої кавалерії, всі в темній блискучій криці та ясних вовняних сюрко. То були не брати зі Східної варти: брати були в отій ріденькій шерезі розвідників. Армія! «Король?» Джон розгубився, як і дикуни. Може, Роб повернувся? Може, хлопчак на Залізному троні нарешті заворушився?

— Повертайся ліпше в намет,— сказав Джон до Вал.

А на тому боці поля бою кавалькада просто змела Гарму Песиголову. Ще одна колона врізалася з флангу в Тормундових списників, яких відчайдушно намагалися розвернути Тормунд з синами. Але велети вже залазили на мамонтів, і лицарям на збруйних конях вони зовсім не сподобалися: Джон бачив, як рисаки і дестрієри з іржанням розбігалися, забачивши ці незграбні ходячі гори. Проте між дикунів теж ширився страх: сотні жінок і дітей тікали від бойовиська, і дехто з них сліпо потрапляв просто під копита гаронів. На очах у Джона запряжений собаками візок якоїсь старої звернув напереріз трьом колісницям, і всі чотири з гуркотом зіткнулися.

— Боги,— прошепотіла Вал,— боги, навіщо вони це роблять?

— Іди в намет і лишайся з Даллою. Тут небезпечно.

Всередині буде ненабагато безпечніше, але говорити це їй необов’язково.

— Мені треба повитуху розшукати,— сказала Вал.

— Ти будеш за повитуху. А я лишуся тут, поки не повернеться Манс.

Він був згубив Манса з очей, а тепер знову знайшов: той прорубував собі дорогу крізь гурт верхівців. Мамонти розпорошили центральну колону, але решта дві стискалися, наче кліщі. Зі східного кінця табору якісь лучники пускали в намети вогненні стріли. Джон бачив, як мамонт ударом хобота скинув якогось лицаря з сідла й пожбурив на сорок футів. Мимо неслися дикуни: жінки й діти тікали від бою, були з ними й чоловіки, які їх підганяли. Деякі кидали на Джона похмурі погляди, але в нього в руці був Довгопазур, тож ніхто його не зачіпав. Навіть Варамир утік — відповз на чотирьох.

З-за дерев з’являлося дедалі більше людей — не лише лицарів, а й вільних вершників, кінних лучників і солдатів у шкірянках і шоломах-капелюхах,— дюжини, ба навіть сотні. Над ними розмаялися осяйні прапори. Вітер шалено рвав їх, Джон не міг добре розгледіти гербів, але запримітив мореконя, птахів, віночок. А жовтого, скільки жовтого! Жовті прапори з червоним гербом — чиї вони?

На сході, на півночі, на північному сході, всюди гуртувалися дикуни, намагалися битися, але нападники просто переїжджали їх. Вільний народ переважав чисельно, та в нападників були обладунки й важка кіннота. У найгіршій гущавині бою Джон помітив Манса — той вивищувався над іншими, стоячи у стременах. Завдяки чорно-червоному плащу та крилатому шолому його легко було вирізнити. Піднісши вгору меча, він збирав навколо себе людей, аж у них врізався лицарський клин з сулицями, мечами й бардами. Мансова кобила стала дибала, хвицаючи копитами, і тут їй груди прошило списом. А тоді сталева хвиля просто накрила Манса.

«Кінець,— подумав Джон,— вони зламалися». Дикуни розбігалися, кидаючи зброю,— рогоногі, і печерники, і тенійці у бронзовій лусці — тікали всі. Манс пропав з очей, хтось уже ніс Гармину голову на ратищі, Тормундові шереги зламалися. Трималися тільки велети на мамонтах —