Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

знаю, — відповів селянин.

— Розкажіть, як йому там ведеться, — попросила господиня.

— Та не найкраще, — сказав селянин. — Він ходить по заробітках, весь обносився, а в кишенях вітер гуляє.

— Що ж мені зробити, щоб він так не мучився? — забідкалась господиня. — Він же залишив після себе стільки добра! На горищі лежить повно його одягу незношеного, а он стоїть скринька з грішми. Заберіть йому все це, я дам ще й воза з конем, щоб вам не важко було нести. Та й йому самому кінь знадобиться, хай не ходить на роботу пішки, не такий він бідний.

Селянин набрав повну підводу одягу, прихопив скриньку з блискучими срібняками, доклав ще харчів, скільки йому було треба, сів на передок та й поїхав своєю дорогою.

— Оце третя, — сказав він сам до себе, коли вже жінка не могла його почути.

А неподалік від хати другий чоловік тієї жінки орав поле. Побачив він, що з подвір’я якийсь чужинець вивозить цілий віз добра, кинув плуга й побіг до жінки спитати, хто то поїхав від них їхнім сивим конем.

— 0, це чоловік із того світу, — відповіла жінка. — Він сказав, що моєму першому чоловікові там дуже погано ведеться, він ходить по заробітках, геть обносився і не має грошей. То я передала йому той одяг, що він не доносив, і скриньку зі срібняками.

Чоловік відразу збагнув, що й до чого, осідлав другого коня і чимдуж кинувся доганяти воза.

А селянин, що мав передати добро на той світ, почув за собою гонитву, завернув у лісок, сховав там воза, висмикнув у коня жмут шерсті з хвоста і швиденько побіг на пагорб. Там він почепив шерсть на березу, а сам ліг долі на траву і звернув очі до неба.

— Ото диво! — почав він промовляти сам до себе, коли до нього над’їхав другий чоловік. — Я такого зроду не бачив. І ніколи більше не побачу!

Другий чоловік зупинився, задер і собі голову, але в небі нічого не було видно. «Може, це якийсь божевільний?» — подумав він і запитав його:

— Чого це ти розлігся тут і витріщився в небо?

— Ох, я такого дива зроду не бачив, — відповів селянин. — Якийсь чоловік поїхав просто до неба сивою кобилою. Он на березі зачепилося трохи шерсті, а он у хмарах ще видно кобилу.

Другий чоловік глянув на хмари, тоді на чужинця і сказав:

— Нічого я не бачу, тільки жмут шерсті на березі.

— Певне, що не бачиш, бо звідти не видно, — сказав селянин. — А ти ходи сюди, ляж і дивися просто вгору, нікуди не відводь очей.

Другий чоловік ліг, утупив очі в небо й почав так пильно дивитись, що в нього аж сльози виступили. А селянин тим часом сів на коня, прихопив воза, схованого в ліску, і втік разом з усім. Почув другий чоловік тупіт коней і торохтіння коліс, схопився на ноги, але поки надумав доганяти втікача, того вже й слід пропав.

Так і він пошився в дурні, не тільки його жінка.

Прийшов другий чоловік додому, а жінка й питає, де він дів коня.

— Віддав і його твоєму покійному чоловікові. Думаю собі, нащо йому трястися на возі. Хай продасть воза та купить собі карету.

— Дякую тобі. Я й не сподівалася, що ти такий добрий, — сказала жінка.

Повернувся додому й селянин, що за свою подорож зібрав шістсот талярів, підводу всякого добра та скриньку зі срібняками. Приїхав і бачить — усе його поле виоране й засіяне.

— Звідки ти взяла зерна? — спитав він жінку.

— О, недарма ж кажуть: що посієш, те й пожнеш. От я й посіяла ту сіль, що в нас у коморі стояла. Аби тільки дощ, щоб вона гарно зійшла. Продамо і матимем гроші на хліб.

— Дурна ти була, дурна й будеш довіку, — сказав селянин. — Та бачу, інші жінки теж не розумніші за тебе.

Чорт і староста

Був собі колись староста, такий лихий та несправедливий, що гіршого й не знайдеш.

Якось прийшов до нього чорт та й каже:

— Заберу я тебе з собою. Я вже стільки чув від людей: «Хай би того старосту чорт забрав!» Тому доведеться тобі піти зі мною. Бо ти справді такий лихий та несправедливий, що гіршого й бути не може.

— Якщо ти слухатимеш усе, що люди кажуть, то не знатимеш, де правда, а де брехня, — відповів староста. — Та коли ти такий чемний, що виконуєш усі їхні бажання, то, може, я й цього разу викручусь.

Староста був меткий на язик, а чорт не дуже злий. Кінець кінцем вони погодились на тому, що підуть разом селом і коли почують, як хтось спересердя побажає іншому, щоб того чорт забрав, то чорт забере його замість старости.

— Добре, але тільки в тому разі, як бажання буде висловлене від щирого серця. — поставив умову чорт.

Найперше вони зайшли до хати, де жінка збивала масло. Побачивши чужих, вона зацікавлено витріщилась на них. І не помітила, як порося, що нипало біля неї, устромило рильце в масницю. І так йому сподобалась сметана, що воно й випило її всю.

— Ну, нема гіршої ненажери за свиню! — крикнула жінка й вилаялась: — Хай би тебе чорт забрав!

— От і бери порося! — сказав староста чортові.

— Ти справді повірив, що ця жінка рада подарувати мені порося? — спитав чорт. — Що ж тоді вона заколе на Новий рік? Ні, це було сказане не від щирого серця.

Зайшли вони до другої хати, а там дитина саме зробила якусь шкоду.

— Ох, нема вже в мене сили! — закричала мати. — Весь час треба пильнувати за цим малим бешкетником. Хай би тебе чорт забрав!

— От і бери дитину! — втішився староста.

— Ні, — сказав чорт, — коли мати лає свою дитину, то не від щирого серця.

Пройшли вони ще трохи й побачили, що назустріч ідуть двоє селян.

— Бачиш, он суне наш староста, — сказав один із них.

— Хай би його чорт живцем забрав, як він уже нам допік, — сказав другий.

— Оце вже сказано від щирого серця, — мовив чорт. — Ходи, голубе, зі мною.

І цього разу старості не допомогло ніяке хитрування.

Три королівни з Білого Острова

Був собі колись рибалка. Хата його стояла