Читати книгу - "І не лишилось жодного"

class="p1">Тому що з трьох заселених кімнат угорі одна на цей момент має бути порожньою. І все, що потрібно зробити, – це визначити котра!

Блор швидко попрямував назад уздовж коридору.

Спочатку він зупинився біля дверей Армстронґа й постукав. Відповіді не було.

Він хвилину зачекав, потім пішов до кімнати Філіпа Ломбарда. Той одразу відповів.

– Хто там?

– Це Блор. Гадаю, Армстронґа немає в кімнаті. Зачекайте хвилинку.

Він попрямував до кімнати в кінці коридору. Постукав у двері.

– Міс Клейторн! Міс Клейторн!

Йому відповів трохи зляканий голос Віри.

– Хто це? Що трапилось?

– Усе гаразд, міс Клейторн. Зачекайте хвилину. Я повернусь.

Він кинувся назад до кімнати Ломбарда. У цей час двері відчинились. У них стояв Ломбард, тримаючи свічку в лівій руці. Він вдягнув штани поверх піжами. Його права рука була в кишені піжамної сорочки. Він різко спитав:

– Що тут, до біса, коїться?

Блор поспіхом пояснив. У Ломбарда засвітились очі.

– Армстронґ… еге ж? То це він наша пташечка! – Він рушив коридором до дверей Армстронґа. – Перепрошую, Блоре, та я не вірю на слово.

Він гучно постукав по панелі.

– Лікарю… Лікарю Армстронґ!

Відповіді не було.

Ломбард став на коліна й заглянув у замкову щілину. Обережно вставив свого маленького пальця у замок.

Він сказав:

– Немає ключа у дверях ізсередини.

Блор промовив:

– Це означає, що він їх замкнув іззовні й узяв ключ із собою.

Філіп кивнув.

– Потрібні звичайні запобіжні заходи. Ми його впіймаємо, Блоре… Цього разу ми його впіймаємо! Секундочку.

Він побіг до кімнати Віри.

– Віро!

– Так.

– Ми полюємо на Армстронґа. Він залишив свою кімнату. Що б ви не робили, не відчиняйте дверей. Зрозуміло?

– Так, зрозуміло.

– Якщо прийде Армстронґ і скаже, що мене вбили чи вбили Блора, – не реагуйте. Розумієте? Відчиняйте двері лише в тому разі, якщо ми обоє з Блором до вас говоритимемо. Ясно?

Віра відповіла:

– Так. Я не цілковита дурепа.

Ломбард мовив:

– Добре.

Він приєднався до Блора. І сказав:

– А тепер – за ним! На полювання!

Блор застеріг:

– Нам краще бути обережними. У нього – револьвер, пам’ятайте.

Філіп Ломбард, поспішаючи вниз сходами, захихикав.

– А тут ви помиляєтесь. – Він відчинив вхідні двері, зазначивши: – Засув відсунуто, щоб він легко міг знову увійти.

Він продовжував:

– Револьвер – у мене! – Він до половини витягнув його з кишені, доки розповідав. – Знайшов його в шухляді цієї ночі, повернули.

Блор завмер у дверях. Обличчя його змінилось. Філіп Ломбард це помітив.

– Не будьте дурнем, Блоре! Я не маю наміру у вас стріляти! Повертайтесь назад і забарикадуйте себе, якщо хочете! А я – за Армстронґом!

Він рушив вперед у місячне сяйво. Блор, хвилинку повагавшись, попрямував за ним.

Він роздумував про себе:

«Я сам на це напрошуюсь, гадаю. Зрештою…»

Зрештою, колись він справлявся зі злочинцями з револьверами. Якщо йому чогось і бракувало, то не сміливості. Вкажіть йому, де небезпека, і він відважно впорається з нею. Він не боявся відкритої небезпеки, він лише боявся небезпеки невизначеної, з відтінком надприродного.

VI

Віра, яку залишили чекати на результати, підвелась і вдяглась.

Раз чи два вона кинула погляд на двері. То були хороші масивні двері. Вони були замкнуті на замок і на засув і підперті дубовим кріслом під ручкою.

Їх неможливо було виламати силою. Тим більше зусиллями лікаря Армстронґа. Він не був фізично міцним чоловіком.

Якби вона була Армстронґом, націленим на вбивство, то брала б хитрістю, а не силою.

Вона розважала себе, роздумуючи, які ж методи він би застосував.

Він може, як припустив Філіп, оголосити, що один чи другий із чоловіків – мертвий. Чи він, можливо, може прикинутися смертельно пораненим, може повзти до її дверей і стогнати.

Були й інші варіанти. Він може повідомити, що будинок – горить. Більш того, він може його, власне, і підпалити… Так, таке можливе. Виманити інших двох чоловіків із будинку, потім, попередньо поливши бензином, він може його підпалити. І вона, як ідіотка, залишалася б забарикадована у своїй кімнаті, доки не було б занадто пізно.

Вона пішла до вікна. Непогано. У крайньому разі можна втекти в такий спосіб. Це означало б стрибати, але там є клумба, що стала б у пригоді.

Вона сіла і, взявши щоденник, почала писати в ньому чітким плинним почерком.

Потрібно якось згаяти час.

Раптом вона завмерла, прислуховуючись. Вона почула звук. Це був, вона гадала, звук розбитого скла. І він долинав звідкись ізнизу.

Вона прислухалась, але звук не повторився.

Вона почула, чи думала, що почула, потайний шум кроків, скрип сходів, шурхотіння одягу… та не було нічого чіткого, і вона дійшла висновку, як і раніше Блор, що ці звуки – витвір її власної уяви.

Та наразі вона почула звуки більш конкретної природи. Люди пересувались унизу… шепіт голосів. Потім – дуже чіткий звук, наче хтось підіймається сходами… двері відчинялись і зачинялись… кроки на горище над головою. Більше звуків звідти.

І нарешті кроки залунали в коридорі. Почувся голос Ломбарда:

– Віро! З вами все гаразд?

– Так. Що трапилось?

Голос Блора спитав:

– Ви нас впустите?

Віра пішла до дверей. Вона забрала крісло, відімкнула замок і відкинула засув. Відчинила двері. Обидва чоловіки важко дихали, взуття та низ штанів були мокрі.

Вона знову промовила:

– Що трапилось?

Ломбард сказав:

– Армстронґ зник…

Віра скрикнула:

– Що?!

Ломбард додав:

– Безслідно зник із острова.

Блор підтвердив:

– Безслідно зник – саме так! Наче якийсь чортів чаклунський фокус.

Віра нетерпляче перебила:

– Нонсенс! Він десь ховається!

Блор не погодився:

– Ні, не ховається! Кажу вам – немає де заховатись на цьому острові. Він голий, як ваша долоня. Надворі місячно. Видно, як удень. А його – не знайти.

Віра сказала:

– Він повернувся до будинку.

Блор кивнув:

– Ми про це вже подумали. Ми й будинок обшукали. Ви, напевно, нас чули. Його тут немає, кажу вам. Його немає – випарувався, щез…

Віра похитала головою:

– Я в це не вірю.

Ломбард підтвердив:

– Це правда, моя дорога.

Він замовк, а потім додав:

– А ще є один невеличкий нюанс. Було вибито раму вікна в їдальні – і залишилось лише три маленьких солдатики на столі.

Розділ п’ятнадцятий

I

Троє людей сиділи в кухні за сніданком.

Надворі світило сонце. Був чудовий день. Шторм ущух.

Та зі зміною погоди прийшла зміна у настрої ув’язнених на острові.

Вони почувались наче люди, які щойно прокинулись від нічного жахіття. Було небезпечно, так, але було небезпечно при денному світлі. Паралізуюча атмосфера страху, що вчора огорнула їх, наче ковдра, коли за вікном гудів вітер, уже минула.

Ломбард сказав:

– Ми спробуємо подати сигнали за допомогою дзеркала з найвищої точки на острові. Сподіваюсь, якийсь мудрий чолов’яга, блукаючи скелями, розпізнає сигнал SOS, коли його вгледить. Увечері ми можемо спробувати розпалити багаття, хоча дров не так і багато, але тоді вони можуть подумати, що тут пісні, танці та радощі.

Віра промовила:

– Я впевнена, хтось зрозуміє Морзе. І прийдуть нас забрати. Задовго до того, як настане вечір.

Ломбард сказав:

– Протягом усієї ночі стояла гарна погода, та море було неспокійне. Жахливі хвилі!