Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Ніхто до завтра не зможе підпливти човном близько до острова.

Віра вигукнула:

– Ще одна ніч тут!

Ломбард здвигнув плечима:

– Можливо, це так! Ще двадцять чотири години. Якщо ми їх переживемо, то, я гадаю, з нами все буде гаразд.

Блор прокашлявся. А тоді промовив:

– Нам потрібно розібратись. Що ж сталося з Армстронґом?

Ломбард нагадав:

– Поки що в нас єдиний доказ. Лише троє солдатиків залишилось на обідньому столі. Схоже на те, що Армстронґ зустрів свою смерть.

Віра спитала:

– То чому ви не знайшли його тіла?

Блор підхопив:

– Власне.

Ломбард похитав головою. Він сказав:

– До біса дивно… неможливо було б не помітити.

Блор із ноткою сумніву припустив:

– Можливо, його викинули в море.

Ломбард різко відповів:

– Хто? Ви? Я? Ви бачили, як він ішов крізь вхідні двері. Ви прийшли й знайшли мене в моїй кімнаті. Ми пішли шукати разом. Коли ж, до чорта, я мав час його вбивати й носити його тіло по острову?

Блор сказав:

– Я не знаю. Та я знаю одну річ.

Ломбард поцікавився:

– І що це?

Блор сказав:

– Револьвер. То був ваш револьвер. Він знову у вас. Немає доказів, що він не був у вас увесь цей час.

– Ну ж бо, Блоре, нас усіх обшукували.

– Так, ви могли б його перед цим заховати. А опісля забрали знову.

– Мій дорогий дурнику, я присягаюсь, що його мені підкинули назад у шухляду. Та знахідка стала найбільшим сюрпризом у моєму житті.

Блор сказав:

– Ви просите нас у таке повірити! Якого біса Армстронґ чи будь-хто інший поклав би його назад?

Ломбард розпачливо стенув плечима.

– Не маю жодного уявлення. Просто божевілля. Це останнє, чого можна було б очікувати. У цьому немає сенсу.

Блор згодився:

– Так, немає. Ви могли б вигадати щось краще.

– Це й доводить, що я кажу правду, хіба ні?

– Мені так не здається.

Філіп підтакнув:

– Звичайно, вам не здається.

Блор сказав:

– Погляньте, містере Ломбард, якщо ви чесна людина, як ви намагаєтесь показати…

Філіп пробурмотів:

– Коли це я заявляв, що я чесна людина? Ні, насправді я ніколи такого не говорив.

Блор флегматично продовжував:

– Якщо ви кажете правду… ви можете вчинити лише так. Доки револьвер у вас, то міс Клейторн і я покладаємось на вашу милість. Єдиний справедливий вчинок – це покласти револьвер до всіх інших речей під замком, і ви, і я надалі матимемо два ключі.

Філіп Ломбард запалив цигарку.

Вдихаючи дим, він промовив:

– Не будьте дурнем.

– Ви на це не погоджуєтесь?

– Ні, не погоджуюсь. Це мій револьвер. Мені він потрібен, щоб себе захистити… і я його не віддам.

Блор сказав:

– У такому разі ми змушені дійти певного висновку.

– Що я – А. Н. Оуен? Думайте, що вам, у біса, завгодно. Та я вас запитаю, якщо це так, то чому я вас не пристрелив із револьвера минулої ночі? Я міг би, разів із двадцять.

Блор похитав головою:

– Я не знаю… і це факт. У вас, напевно, є на це свої причини.

Віра, яка не брала участі в суперечці, озвалася:

– Гадаю, ви обидва поводите себе, як ідіоти.

Ломбард глянув на неї.

– А це ж чому?

Віра нагадала:

– Ви забули той дитячий вірш. Ви що, не помічаєте там підказки?

І виразно продекламувала:

Четверо солдатиків плавали у морі,Один піймався на гачок, їх зосталось троє.

Вона продовжувала:

– «Піймався на гачок» – це головна підказка. Армстронґ – не мертвий… Він забрав порцелянового солдатика, щоб ви подумали, ніби він мертвий. Кажіть, що хочете, та Армстронґ – і досі на острові. Його зникнення – це лише приманка, щоб ми клюнули та піймались на гачок…

Ломбард знову сів.

Він сказав:

– Знаєте, можливо, ви маєте рацію.

Блор промовив:

– Авжеж, але якщо це так, то де він? Ми все обшукали. Усередині та назовні.

Віра іронічно нагадала:

– Ми всі шукали револьвер, чи не так, і не змогли його знайти? Та він десь був увесь цей час!

Ломбард пробурмотів:

– Є невелика різниця у розмірі, моя дорога, між чоловіком і револьвером.

Віра промовила:

– Мені байдуже. Я впевнена, що маю рацію.

Уже пробурмотів Блор:

– Сам себе підставляє, чи не так? Самим згадуванням у вірші про попадання на гачок. Він міг би написати якось інакше.

Віра закричала:

– Та чи ви не бачите, що він – божевільний? Усе це – божевілля! Саме дотримання слів у вірші – це божевілля! Перевдягання судді, вбивство Роджерса, коли він рубав дрова… отруєння місіс Роджерс медикаментами, щоб вона не прокинулась… підкинути джмеля, коли померла міс Брент! Це все схоже на жахливу дитину, що бавиться у гру. Усе повинно підходити.

Блор сказав:

– Так, ви праві. – Він задумався на хвилину. – У будь-якому разі, на острові немає звіринця. Для нього це може стати справжнім клопотом.

Віра закричала:

– Чи ви не розумієте? Ми – звіринець… Минулої ночі ми мало були схожі на людей. Ми – звірі…

II

Вони провели ранок на скелях, по черзі блискаючи дзеркальцем до материка.

Ніщо не вказувало на те, що їх хтось помітив. Жодних сигналів у відповідь. День був гарний, з легкою імлою. Унизу море підіймалось величезними хвилями. Не було жодного човна. Вони провели ще один безплідний обшук острова. Не було жодного сліду зниклого лікаря.

Віра подивилась угору на будинок звідти, де вони стояли.

З ледь помітним тремтінням у голосі вона промовила:

– Тут, на відкритому просторі, почуваєшся безпечніше… Не повертаймося знову до будинку.

Ломбард підтримав її:

– Непогана ідея. Ми тут у достатній безпеці, ніхто до нас не дістанеться, щоб ми не помітили здалеку.

– Залишимось тут, – сказала Віра.

Блор мовив:

– Десь потрібно провести ніч. Ми тоді змушені будемо повернутись до будинку.

Віра затремтіла.

– Я не можу цього винести. Я не можу пройти через іще одну ніч!

– Ви перебуватимете в безпеці – замкнені у своїй кімнаті, – сказав Філіп.

Віра пробурмотіла:

– Гадаю, так. – Вона випростала руки, мимрячи собі під ніс: – Як добре… знову відчути сонце…

Вона подумала: «Як дивно… Я – майже щаслива. Проте, гадаю, я – у справжній небезпеці… Якось… зараз… ніщо не має значення… у денному світлі… Я почуваюсь сповненою сил… Я відчуваю, що не можу померти…»

Блор дивився на свій наручний годинник. Він промовив:

– Друга година. Як щодо обіду?

Віра вперто стояла на своєму:

– Я не повернусь до будинку. Я залишаюсь тут – на відкритому просторі.

– Ну ж бо, міс Клейторн. Ви повинні зараз підтримувати сили, знаєте.

Віра наполягала:

– Від одного вигляду консервованого язика мене знудить! Я не хочу їсти. Деколи люди не їдять днями, коли вони на дієті.

Блор зітхнув:

– Що ж, а мені потрібно приймати їжу регулярно. Що ви скажете, містере Ломбард?

Філіп сказав:

– Знаєте, я не в захваті від ідеї із консервованим язиком. Залишусь тут, із міс Клейторн.

Блор завагався. Віра промовила:

– Зі мною все буде гаразд. Я не думаю, що він мене застрелить одразу ж, як ви повернетеся спиною, якщо це саме те, чого ви боїтесь.

Блор відповів їй:

– Добре, нехай буде по-вашому. Але ж ми домовились триматися разом.

Філіп сказав:

– Це