Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

цього в’язня. Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік — одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв’язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум’я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери.

Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з’явитися у пристойнішому вигляді перед гостями.

— Що ви просите? — спитав інспектор, не міняючи свого звичного формулювання.

— Що я прошу? — з подивом поспитав абат. — Нічого я не прошу.

— Ви не зрозуміли, — провадив інспектор, — мене прислав уряд, щоб я оглянув в’язниці й вислухав скарги в’язнів.

— Ага! Це інша річ, — жваво вигукнув абат. — Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

— Ось бачите, — сказав комендант, — починається так, як я вам і казав.

— Мосьпане, — провадив в’язень, — я абат Фаріа, народився в Римі, двадцять років був секретарем кардинала Роспільйозі; мене заарештували бозна за що на початку 1811 року, і відтоді я марно вимагаю звільнення від італійського і французького урядів.

— Чому від французького? — запитав комендант.

— Тому що мене загарбали в Пйомбіно, і гадаю, що Пйомбіно, як і Мілан та Флоренція, стало головним містом якогось французького департаменту.

Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися.

— Ох, любий мій, — зауважив інспектор, — ваші відомості про Італію не відзначаються свіжістю.

— Вони стосуються того дня, коли мене заарештували, — відказав абат Фаріа, — й оскільки натоді його величність імператор створив Римське королівство для подарованого йому небом сина, то я вважав, що, продовжуючи пожинати лаври перемоги, він утілив мрію Мак’явеллі й Чезаре Борджіа, об’єднавши всю Італію в єдину неподільну державу.

— Слава Богу, — сказав інспектор, — доля трохи змінила цей грандіозний план, якому, бачу, ви так палко співчуваєте.

— Це єдиний спосіб учинити Італію сильною, незалежною і щасливою державою, — відказав панотець.

— Може, і так, — сказав інспектор, — але я прийшов сюди не для того, щоб розглядати з вами курс італійської політики, а для того, щоб запитати у вас, що я і вчинив, чи задоволені ви приміщенням і їжею.

— Їжа тут така сама, як і у всіх в’язницях, тобто дуже погана, — відказав абат, — а приміщення, як бачите, вогке й нездорове, та загалом досить пристойне для підземної в’язниці. Річ не в тому, а в надзвичайно важливій таємниці, яку я маю сповістити урядові.

— Починається, — сказав комендант на вухо інспекторові.

— Тим-то я й радий бачити вас, — провадив абат, — хоч ви і завадили мені в дуже важливому обрахунку, який, якщо виявиться успішним, можливо, змінить усю Ньютонову систему. Можу я попросити у вас дозволу побалакати з вами наодинці?

— А що я вам казав? — прошепотів комендант інспекторові.

— Ви добре знаєте своїх в’язнів, — відказав інспектор, усміхаючись, а потім обернувся до абата. — Я не можу вволити вашого прохання.

— А якби йшлося про те, щоб надати урядові можливість змогу здобути величезну суму, п’ять мільйонів, наприклад?

— Дивовижно, — сказав інспектор, звертаючись до коменданта, — ви навіть суму передбачили!

— Гаразд, — провадив абат, утямивши, що інспектор хоче піти, — ми можемо балакати й не наодинці, пан комендант може бути присутній під час нашої розмови.

— Любий мій, — урвав його комендант, — на жаль, ми наперед і напам’ять знаємо все, що ви нам скажете. Ідеться про ваші скарби, еге ж?

Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов’язково вгледів би тверезий глузд і щире серце.

— Таж певно, — сказав він, — про що ж іще можу я казати?

— Пане інспекторе, — провадив комендант, — я можу розповісти вам цю історію, не гірше від абата; ось уже п’ять років я її чую.

— Це свідчить, пане коменданте, — мовив священик, — що ви належите до тих людей, про яких у Святому Письмі сказано, що вони мають очі й не бачать, мають вуха й не чують.

— Мосьпане, — сказав інспектор, — держава багата і, слава Богу, не потребує ваших грошей; збережіть їх до того часу, коли вас випустять із в’язниці.

Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку.

— А якщо я не вийду із в’язниці, — сказав він, — якщо мене, усупереч справедливості, залишать у цьому підземеллі, якщо я помру тут, не заповівши нікому моєї таємниці, — значить, ці скарби пропадуть намарне? Чи не ліпше було б, якби ними скористався уряд і я разом із ним? Я згоден на шість мільйонів; авжеж, я поступлюся шістьма мільйонами і здобрію рештою, якщо мене випустять на волю.

— Слово честі, — сказав тихо інспектор, — якби не знав, що це божевільний, то можна подумати, що все воно правда, із такою певністю він промовляє.

— Не божевільний я і кажу щиру правду, — відказав Фаріа, у якого був тонкий слух, як і в усіх в’язнів, тож він чув усе, що сказав інспектор. — Скарб, що про нього я кажу, справді існує, і я пропоную вам укласти зі мною угоду, згідно з якою ви повезете мене на місце, яке я вкажу, у нашій присутності здійснять розкопи, і якщо я збрехав, якщо там нічого не знайдуть, якщо я божевільний, як ви оце кажете, тоді завезете мене знову сюди, у це підземелля, і я залишуся тут назавжди і тут помру, не набридаючи ні вам, ні комусь іншому моїми проханнями.

Комендант зареготав.

— А далеко звідси ваш скарб? — поспитався він.

— Десь миль за сто, — відказав Фаріа.

— Незлецько вигадано, — сказав комендант. — Якби всі в’язні надумали турбувати тюремників прогулянкою за сто миль і якби тюремники погодилися на це, то для в’язнів не було б нічого легшого, ніж дременути за першої ж нагоди. А під час такої довгої прогулянки нагода таки трапиться.

— Та це відомий спосіб, — сказав інспектор, — і панотець не може навіть похвалитися, що він його винайшов.

Потім, звертаючись до абата, сказав:

— Я питався, чи добре вас годують?

— Мосьпане, — відказав Фаріа, — покляніться Ісусом Христом, що ви звільните мене, якщо я сказав правду, і я покажу вам те місце, де закопано скарб.

— Вас добре годують? — повторив інспектор.

— За такої умови нема ніякого ризику; і ви бачите, що я не шукаю нагоди, щоб утекти; я залишуся у в’язниці, поки будуть шукати скарб.

— Ви не відповідаєте на моє запитання, — урвав інспектор нетерпляче.

— А ви на моє прохання! — вигукнув абат. — Будьте ж прокляті, як і всі ті шаленці, що не хотіли мені вірити! Ви не хочете мого золота, воно залишиться в мене; не хочете дати мені волю, її пошле мені Господь. Ідіть, мені більше нема чого вам сказати.

І абат, скинувши ковдру із плечей, узяв шмат вапна, сів знову в коло і заходився біля своїх креслень та обрахунків.

— Що це він робить? — виходячи, запитав інспектор.

— Лічить свої скарби, — відказав комендант.

Фаріа на ті кпини відповів поглядом, що повен був