Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Поляки пристали й до інших комуністичних партизанських підрозділів. В угрупованні Івана Шитова було сформовано польський загін ім. Фелікса Дзержинського. До його складу увійшли групи самооборони з Костопільського повіту. Ще один загін (також названий на честь Тадеуша Костюшка) виник у Камінь-Каширському повіті. Він діяв у складі бригади Івана Шубітідзе, пов’язаної з Білоруським штабом партизанського руху.

Всі ці підрозділи залишалися до 1944 року на Волині та Поліссі, влаштовуючи у цей період більші чи менші сутички з УПА та німцями. Вони ефективно захищали місцеве польське населення, але також (бодай іноді) організовували відплатні операції проти українців. Наприклад, у відповідь на вбивство кількох партизанів 18 грудня 1943 року підрозділ ім. Т. Костюшка (з бригади Шубітідзе) за підтримки радянських партизанів напав на Лахвичі. Місцева боївка ОУН, відстрілюючись із ручної зброї, відступила з села. В українському звіті читаємо: «Червоні сильно пограбували селян, спалили пів села, забили 25 осіб, ранили 15, 10 забрали з собою»[145]. Це підтверджують спогади Фанні Солом’ян-Лоц, учасниці операції: «Ми виїхали на реквізованих возах, повних воєнних трофеїв: полотна, простирал, рушників, сорочок тощо. Ми хутко вивели усю худобу та коней»[146].

Людей, які перебували в підпорядкованих радянським партизанам загонах, піддавали ідеологічній обробці. В одному з польських звітів ситуацію було оцінено так: «Поляків партизани охоче беруть до себе, а опікуватися ними береться політрук. Натомість, вони безжально вбивають тих поляків, котрих вважають так званими націоналістами Сікорського. До останніх зараховують усю інтелігенцію»[147]. Від рук радянських партизанів загинув, наприклад, командир партизанського підрозділу АК поручник Ян Рерутко «Джазґа». Вони ж, щоб змусити самооборону Старої Гути трансформуватися у вже згадуваний загін ім. Фелікса Дзержинського, вбили в липні 1943 року командира бази поручника Осецького. А в грудні радянські партизани з групи капітана Івана Шитова підступно розтрощили підрозділ АК під командуванням капітана Владислава Коханського. Його самого разом із кільканадцятьма людьми запросили на вечерю, проте лише для того, щоб роззброїти та ув’язнити. Відтак одинадцять аківців розстріляли, а «Бомбу» з кількома іншими перевезли через лінію фронту та віддали до рук НКВС.

При оцінці діяльності радянських партизанів варто пам’ятати, що комуністи, борючись у рамках «класової боротьби» із «польськими націоналістами», водночас критично ставилися до етнічних чисток, які провадила УПА. Власне тому радянські партизани допомогли вистояти самооборонам у Пребражому та Старій Гуті, тим самим рятуючи багатьох поляків від смерті з рук українських націоналістів.

В міру переможного просування Червоної Армії, значні радянські партизанські з’єднання почали заглиблюватися в досі недоступні для них райони. Першим навесні 1943 року до Східної Галичини вирушило з’єднання Ковпака. Хоча воно дійшло аж до Карпат, однак там було розбите, і партизани невеликими групами повернулися на Волинь. І лише на початку 1944 року до Галичини скерували нові підрозділи. Загалом у подібні рейди до Галичини УШПР відправив 134 загони, які налічували майже 26 тисяч осіб. Рейди провадили великі з’єднання, добре озброєні, в тому числі артилерією, які могли сподіватися на поповнення запасів зброї та боєприпасів завдяки постачанню повітряним шляхом. Підрозділи УПА рідко могли протистояти їм у відкритому бою, тому вели з ними партизанську війну, ліквідуючи патрулі. Націоналісти обстрілювали маршові колони, а потім блискавично відходили. Вони намагалися боронити українські села від реквізицій і грабежів, але саме це завдання було найскладнішим для виконання — слабкі загони самооборони не мали шансів у сутичках із добре озброєними радянськими партизанами. Від початку жовтня 1943 року щоразу частіше жертвами радянських партизанів ставали не окремі особи, які симпатизували ОУН, а цілі села. 13 жовтня 1943 року така доля спіткала Стару Рафалівку, в якій були вбиті від 47 до 60 чоловік. 31 жовтня 1943 року радянські партизани спалили три українських села: Борове, Карпилівку і Дерть. У самій лише Карпилівці загинули 183 селян. Коли 21 березня 1944 року з’єднання ім. Михайлова обстріляла самооборона села Велика Мощаниця Мізоцького району, село оточили та обстріляли з гармат і мінометів. Після семигодинного бою опір УПА зламали, зайнявши дощенту спалене село. «Націоналісти», на думку радянських партизанів, втратили 224 особи, серед полеглих мусила бути значна кількість цивільних. Радянські втрати склали чотирьох убитих і восьмеро поранених.

На початку 1944 року радянські партизанські підрозділи з Волині почали переходити на Люблінщину. Першою потрапила туди сформована на базі угруповання Ковпака 1-ша Українська партизанська дивізія під командуванням Петра Вершигори — дорогою, за погодженням із АК радянські партизани зайняли свинаринські ліси, знищивши знамениту базу УПА «Січ», розбивши загін ім. Богуна та ліквідувавши старшинську школу «Лісових чортів». Крім того, на Люблінщину, а звідтіля в Бещади вирушив загін ім. Йосипа Сталіна на чолі з поляком Міколаєм Куніцькиv «Мухою» (в Бещадах він і надалі часто влаштовував сутички з УПА).

Після того, як Червона Армія зайняла Волинь, польські «червоні» підрозділи у травні 1944 року були підпорядковані Польському партизанському штабові. Частину партизанів улітку того року остаточно перекинули на Люблінщину. Натомість у випадку радянських партизанів керівництво НКВС вирішило скористатися їхнім досвідом у боротьбі з УПА. Тому більшу частину підрозділів було кинуто на операції проти повстанців, і тільки після кількох місяців «нової служби» почалася їх поступова демобілізація. Характер цих операцій добре відображають звіти Міколая Куніцького, котрий після того, як фронт покотився далі, заходився боротися з українським підпіллям у Дрогобицькому регіоні: «11.Х.1944 р. в селі Мости затримані сім націоналістів, знищені 18 бандерівських господарств. При арешті бандерівських сімей знайдено зброю, гвинтівки, гранати та амуніцію. 13.Х.1944 р. в селах Монастирець і Горшаки вбиті 15 націоналістів і спалені вищезгадані села. [...] Вранці 12.ХІ село Вербиця було оточене [радянськими] партизанами, в будинках, де загинув [попереднього дня від ударів сокири. — Ґ. М.] партизан Михайло, нікого не було, пошуки бандитів не дали позитивних результатів. Загін арештував як заручників 8 сімей бандитів, конфіскував їхнє майно та спалив будинки»[148].

«Все розривати, розносити в прах»

Командування УПА залюбки сприйняло результати літніх антипольських акцій. У звіті підрозділу «Крука» читаємо таку оцінку: «Після чистки поляків в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка [поляка — Ґ. М.]. Вони, як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах»[149].

Наприкінці літа 1943 року УПА зайняла вже значні простори Волині, творячи повстанські республіки, в яких уся повнота влади належала партизанам. У вересні «Клим Савур» чувся вже настільки впевнено, що наказав провести