Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

партизанські загони, в тому числі потужне з’єднання Сидора Ковпака. В болотистих районах на Поліссі та на півночі Волині партизани утворювали партизанські республіки, де ліквідували адміністрацію окупантів і створили свою власну. Водночас, спершу посилені патрулі, а відтак щоразу численніші підрозділи проникали все далі на південь і захід, розпізнаючи терен і ведучи диверсійно-розвідувальну діяльність. СРСР передусім був зацікавлений у розгортанні партизанської війни з німцями, і саме проти них була спрямована більшість їхніх бойових операцій. Особлива увага приділялася диверсіям на залізниці. Шукаючи союзників у боротьбі з німцями, радянські партизани контактували і з поляками, і з українцями. Проте, воднораз комуністи вважали і польських, і українських «націоналістів» своїми ворогами, а тому, зокрема, укладали списки осіб, які підтримують німців, членів СЗБ-АК чи ОУН і УПА — для подальшого використання НКВС.

Тут варто розглянути проблему радянської провокації, яка нібито призвела до різанини польського населення на східних землях II Республіки. Згідно з цією теорією, польсько-український конфлікт начебто розбурхали радянські партизани, котрі, вдаючи вояків УПА, скоїли перші вбивства польського населення. Ці гадані радянські починання буцім зумовили польську відплату, вона, в свою чергу, змусила УПА реагувати. Така гіпотеза, на яку свого часу часто покликалися українські автори, не знаходить жодного підтвердження у джерелах, і тому слід її рішуче відкинути. Серед сотень нападів на польські поселення не знайдено жодного, який би можна було приписати радянським партизанам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці.

У лютому 1943 року почалася партизанська і пропагандистська війна між УПА та радянськими партизанами. На зайнятих УПА теренах радянські партизани могли пересуватися або у складі потужних угруповань, або з найбільшою обережністю. Обидві сторони ставилися одна до одної з усією нещадністю. У період від 20 травня до 1 серпня 1943 року угруповання Івана Фьодорова провело два рейди територією Волині, «зараженою» УПА, з метою «ліквідації націоналістичних центрів»[138], убивши тоді 163 українських націоналістів. Але подібні ліквідації осіб, звинувачуваних у націоналістичних симпатіях, траплялися значно частіше. В поіменному списку розстріляних серед звинувачень на адресу жертв ми можемо знайти такі визначення, як «розвідник», «поширювач націоналістичної літератури», «учасник боїв із партизанами», чи просто «активний націоналіст». Радянська влада, мабуть, сама усвідомлювала, на яких ефемерних підставах засновані виконані вироки, позаяк «після визволення» вимагала їх протокольного обґрунтування, перш ніж внести сім’ю цих жертв до списку визначених для депортації.

УПА жорстоко вбивала схоплених радянських партизанів, але й полонені упівці не могли сподіватися на милосердя. Один із командирів радянських партизанських загонів, поляк за походженням, Міколай Куніцький так описав долю схопленої групи націоналістів: «Після допиту [...] взводного я засудив до тортур і смертної кари, а решту до смертної кари через повішення»[139]. В іншому місці своїх спогадів він каже: «Бомби, які не вибухнули [...] ми зносили [...] на середину галявини, узлісся обставляли партизанами, а на галявину посилали полонених із банд УПА, які з тих бомб викручували запали»[140]. Інший свідок доби, Фанні Солом’ян-Лоц, яка працювала в партизанському лазареті, згадувала: «Українці були моїми «кроликами», на яких я проводила мої перші в житті операції з галузі малої хірургії [...] Діяв закон: полоненого вилікувати, потім убити»[141].

Більшість активних операцій, спрямованих проти «націоналістів», підпорядковані УШПР підрозділи адресували в 1943 році українському підпіллю, але не забували й про польських конспіраторів. Неприязне ставлення радянських партизан до поляків особливо виразно було помітне на північно-східних теренах Другої Республіки. Наприкінці лютого того року Пантелеймон Пономаренко наказав тамтешнім партизанам провадити діяльність, яка б забезпечувала включення Західної Білорусі до СРСР. У результаті в квітні й травні почалися напади на польських підпільників у районі Новогрудка. В наступні місяці в цих околицях спалахнула своєрідна польсько-радянська партизанська війна.

Інакше справи виглядали на Волині. Уже в 1942 році польські комуністи, в тому числі Юзеф Собесяк, Ян Бужинський і Роберт Сатановський, почали створювати в цьому регіоні прокомуністичне підпілля та партизанські загони. Після появи радянських підрозділів групи Собесяка та Бужинського влилися до їхніх лав. На межі 1942 і 1943 років Сатановський висунув ідею створити на Волині підрозділ польських комуністичних партизанів.

Задум польських комуністів викликав значний опір у радянського керівництва, але на початку 1943 року Пономаренко запропонував сформувати польські партизанські загони та перекинути їх на територію Генерального губернаторства. Там вони мали розв’язати антинімецьку партизанську війну, яка, як писав Пономаренко, «окрім військового ефекту, призведе [...], що полякам не вдасться повністю зберегти свої сили [для боротьби проти СРСР. — Ґ. М.]»[142].

Як наслідок, у лютому 1943 року виник загін ім. Тадеуша Костюшка під командуванням Роберта Сатановського. Як випливає з листа, написаного Сатановським, сенс діяльності групи мав полягати в «залученні польських мас до активної боротьби з окупантами пліч-о-пліч із радянськими партизанськими підрозділами». Командир також обіцяв «діставатися до націоналістичних організацій [тобто, АК. — Ґ. М.] з метою викриття їхніх намірів і діяльності та розкладу їхніх лав. Червоний польський партизанський загін буде надійним агентурно-розвідувальним підрозділом на території Польщі»[143]. Політичний характер підрозділу добре ілюструє Відозва до всього польського народу, прийнята на мітингу польського партизанського підрозділу 1 травня 1943 року та оприлюднена у зв’язку з розривом дипломатичних стосунків між польським урядом у Лондоні та СРСР і підписана командуванням групи на чолі з Сатановським. У відозві звинувачення радянської влади у вбивстві польських офіцерів у Катині назване вигадкою та провокацією, а уряд Сікорського пойменований «фашистським». У відозві читаємо:

В той час, коли наші героїчні російські брати обливаються кров’ю на полях боїв, уряд Сікорського [...] перейшов у табір спільного ворога — фашизму [...] і не є завдяки цьому урядом польського народу — навпаки: уряд Сікорського є ворогом польського народу[144].

Підрозділ Сатановського спочатку не мав великої популярності серед місцевих поляків. До 1 травня 1943 року в загін вступили заледве сорок три особи. Партизани діяли переважно в Столинському та Сарненському повітах, беручись за дрібні бойові завдання. Допіру після того, як УПА почала антипольську акцію, кількість поляків у комуністичному партизанському русі почала раптово зростати, щоб врешті сягнути лічби в п’ять-сім тисяч осіб. 15 серпня 1943 року постало угруповання №3, яке складалося з чотирьох підрозділів: ім. Тадеуша Костюшка, «Смерть фашизму», ім. Ванди Василевської та ім. Ромуальда Трауґута. Два останні загони складалися з утікачів із Гути Степанської, знищеної УПА в липні 1943 року. У вересні того ж року «польське» угруповання вчинило — як це від самого початку планувалося — спробу перебратися до