Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

Імператор перебуває при армії, щоб підняти її дух на відстоювання кожного кроку російської землі, а не для відступу. Влаштовується величезний Дрісський табір за планом Пфуля і є думка далі не відступати. Государ робить докори головнокомандуючим за кожен крок відступу. Не тільки спалення Москви, але й допущення ворога до Смоленська не вкладається навіть в уяві імператора, і коли армії з’єднуються, то государ обурюється з того, що Смоленськ взятий і спалений, і не дано перед стінами його генеральної битви.

Так думає государ, але російські воєначальники і всі росіяни ще більш обурюються від думки про те, що наші відступають углиб країни.

Наполеон, розрізавши армії, просувається вглиб країни і пропускає кілька нагод для бою. В серпні місяці він у Смоленську і думає лише про те, як би йому йти далі, хоч, як ми тепер бачимо, цей рух уперед для нього очевидно згубний.

Факти говорять ясно, що ні Наполеон не передбачав небезпеки в рухові на Москву, ні Олександр і російські воєначальники не думали тоді про заманювання Наполеона, а думали про протилежне. Затягнення Наполеона вглиб країни сталося не за чиїмсь планом (ніхто й не вірив у можливість цього), а сталося від дуже й дуже складної гри, інтриг, цілей, бажань людей — учасників війни, які не вгадували того, що повинно бути, і того, що було єдиним порятунком Росії. Все відбувається ненароком. Армії розрізано на початку кампанії. Ми намагаємося з’єднати їх з очевидною метою дати бій і стримати наступ ворога, але в цьому прагненні з’єднання, уникаючи боїв із сильнішим ворогом і мимоволі відходячи під гострим кутом, ми заводимо французів до Смоленська. Та мало сказати, що ми відходимо під гострим кутом, бо французи просуваються між обома арміями, — кут цей стає все гострішим, і ми ще далі відходимо тому, що Барклай де-Толлі, непопулярний німець, ненависний Багратіону (який має стати під його начальство), і Багратіон, командуючи 2-ю армією, намагається якнайдовше не приєднуватись до Барклая, щоб не стати під його команду. Багратіон довго не приєднується (хоч у з’єднанні головна мета всіх начальствуючих осіб), бо йому здається, що він на цьому марші наражає на небезпеку свою армію і що найвигідніше для нього відступити лівіше і південніше, непокоячи з флангу і з тилу ворога і комплектуючи свою армію на Україні. А здається, і придумав він це тому, що йому не хочеться підкорятися ненависному і молодшому чином німцеві Барклаю.

Імператор перебуває при армії, щоб підносити її дух, а присутність його і незнання, на що зважитись, і величезна кількість порадників та планів знищують енергію дій 1-ї армії, і армія відступає.

У Дрісському таборі є намір зупинитися; але несподівано Паулучі, пнучись у головнокомандуючі, своєю енергією впливає на Олександра, і весь план Пфуля покидається, і вся справа доручається Барклаю. Але через те, що Барклай не викликає довіри, владу його обмежують.

Армії роздрібнено, нема єдності начальства, Барклай не популярний; але з цієї плутанини, роздрібнення й непопулярності німця-головнокомандуючого, з одного боку, випливає нерішучість і уникання бою (від якого не можна було б стриматися, якби армії були разом і якби не Барклай був начальником), З другого боку — все більше й більше обурення проти німців і збудження патріотичного духу.

Нарешті государ їде з армії, і як єдиний і найзручніший привід для його від’їзду обирається думка, що йому треба піднести дух народу в столицях, щоб викликати народну війну. І ця государева поїздка в Москву потроює сили російського війська.

Государ їде з армії для того, щоб не зв’язувати єдності влади головнокомандуючого, і сподівається, що буде вжито рішучіших заходів; але становище начальства армій ще більш плутається і слабшає. Бенігсен, великий князь та рій генерал-ад’ютантів залишаються при армії для того, щоб стежити за діями головнокомандуючого і збуджувати в ньому енергію, і Барклай, ще менш почуваючи себе вільним перед очима всіх цих очей государевих, робиться ще обережнішим перед рішучими діями і уникає битви.

Барклай стоїть за обережність. Цесаревич натякає на зраду і вимагає генеральної битви. Любомирський, Браницький, Влоцький і тому подібні так роздувають увесь цей галас, що Барклай, Під приводом доставлення паперів государеві, відсилає поляків генерал-ад’ютантів до Петербурга і входить у відкриту боротьбу з Бенігсеном та великим князем.

У Смоленську нарешті, хоч як не бажав того Багратіон, з’єднуються армії.

Багратіон у кареті під’їжджає до будинку, який займає Барклай. Барклай надіває шарфа, виходить назустріч і рапортує старшому чином Багратіону. Багратіон, у боротьбі великодушності, незважаючи на старшинство чина, підкоряється Барклаю; але, підкорившись, ще менше погоджується з ним. Багратіон особисто, з наказу государя, доносить йому. Він пише Аракчеєву: «Воля государя мого, я ніяк разом з міністром (Барклаєм) не можу. Ради бога, пошліть мене куди-небудь, хоч полком командувати, а тут бути не можу; і вся головна квартира німцями наповнена, так що росіянинові жити неможливо, і толку ніякого нема. Я думав, істинно служу государеві і вітчизні, а насправді виходить, що я служу Барклаю. Признаюсь, не хочу». Рій Браницьких, Вінцінгероде і тому подібних ще більш отруює стосунки між головнокомандуючими, і виходить ще менше єдності. Збираються атакувати французів перед Смоленськом. Посилається генерал для огляду позиції. Генерал цей, ненавидячи Барклая, їде до приятеля, корпусного командира, і, просидівши в нього день, повертається до Барклая і осуджує за всіма пунктами майбутнє поле бою, якого він не бачив.

Поки точаться суперечки та інтриги про майбутнє поле бою, поки ми відшукували французів, помиляючись у їх місці перебування, французи натикаються на дивізію Невєровського і підходять до самих стін Смоленська.

Треба прийняти несподіваний бій у Смоленську, щоб врятувати свої сполучення. Бій дається. Вбиваються тисячі з того і з цього боку.

Смоленськ покидається всупереч волі государя і всього народу. Але Смоленськ спалило само населення, обдурене своїм губернатором, і розорені жителі, показуючи приклад іншим росіянам, їдуть у Москву, думаючи лише про свої втрати і розпалюючи ненависть до ворога. Наполеон іде далі, ми відступаємо, і досягається те саме, що повинно було перемогти Наполеоне.

II

Другого дня по від’їзді сина князь Микола Андрійович покликав до себе княжну Марію.

— Ну що, задоволена тепер? — сказав він до неї, — посварила з сином! Задоволена? Тобі тільки й треба було! Задоволена?.. Мені від цього боляче, боляче. Я Старий і кволий, і тобі цього хотілося. Ну, радій, радій... — І після цього княжна Марія протягом тижня не бачила свого батька. Він був хворий і не виходив з кабінету.

На свій подив, княжна