Читати книгу - "В’язень Неба"

дітлахи бавилися в піску, і подумав, що йому хотілося б іще пожити, принаймні хоч трохи. Із часом почали проявляти себе спогади і злість, а разом із ними з’явилося бажання – поряд зі страхом – повернутися до міста.

Руки, ноги та інші деталі його організму вже функціонували більш-менш нормально. Він знову мав неабияку втіху – можливість сходити до вітру без печіння та інших соромливих наслідків. Хворий сказав собі, що чоловік, котрий може відливати стоячи і без сторонньої допомоги, цілком здатен виконати взяті на себе зобов’язання. Тої самої ночі, над ранок, він потай підвівся з ліжка й вузенькими провулками дістався до позначеної залізницею межі містечка. За колією стримів ліс димарів і здіймалися гребені янголів і гробівців на цвинтарі. А далі, на полотні світла, що розпростерлося по схилах, лежала Барселона. Чоловік почув кроки за спиною. Обернувшись, він зустрівся зі спокійним поглядом незнайомця з вугільно-чорним волоссям.

– Ви народилися вдруге, – промовив той.

– Що ж, може, ця спроба буде вдалішою, тому що про першу не хочеться й згадувати…

Чорноволосий незнайомець усміхнувся.

– Дозвольте відрекомендуватися. Я Армандо, циган.

Фермін простягнув йому руку.

– Фермін Ромеро де Торрес, ґаджо, однак загалом непогана людина.

– Друже Ферміне, мені здалося, що ви надумали повернутися до своїх.

– Вовка хоч як годуй, а він усе в ліс дивиться, – промовив Фермін. – У мене ще лишилися незавершені справи.

Армандо кивнув.

– Я розумію, друже мій, – сказав він. – Але ще рано. Потерпіть. Побудьте з нами ще якийсь час.

Страх перед тим, що на нього чекає, і великодушність людей, які прихистили його, затримали Ферміна в цьому місці, аж доки одного недільного ранку йому не потрапила до рук газета, яку один із хлопчаків узяв був зі смітника біля пляжного бару в Барселонеті. Важко сказати, як довго вона пролежала серед сміття, але дата, яка стояла на ній, вказувала, що від часу його нічної втечі до виходу газети минуло три місяці. Фермін уважно передивився всі сторінки, вишукуючи повідомлення, згадку чи бодай натяк на цю подію, але нічого не знайшов. Того дня, коли він остаточно вирішив, щойно стемніє, повернутися до Барселони, до нього прийшов Армандо й повідомив, що один із його помічників заходив до пансіону, у якому раніше Фермін мешкав.

– Ферміне, краще вам не заходити додому за своїми речами.

– А як ви дізналися, де я живу?

Армандо всміхнувся, лишивши його запитання без відповіді.

– Поліція сказала, що ви загинули. Коротке повідомлення про вашу смерть з’явилося в газетах кілька тижнів тому. Мені не хотілося вам про це нічого казати, бо я розумію, що новина про власну загибель не піде на користь людині, яка лише ось-ось почала одужувати.

– І як же я помер?

– Ви зірвалися у прірву, коли намагалися втекти від слуг закону.

– Отже, я мертвий?

– Мертвий, як латина.

Фермін зважив усі наслідки свого нового статусу.

– І що мені тепер робити? Куди йти? Я не можу лишитися тут назавжди, зловживаючи вашою добротою і наражаючи вас на небезпеку.

Армандо присів поруч із ним і розкурив самокрутку, що пахла евкаліптом.

– Ферміне, ви можете робити все, що завгодно, тому що вас не існує. Я навіть радив би вам зостатися з нами, бо ви вже стали одним із нас – людей, що не мають ні імені, ні образу. Нас немає на світі. Ми привиди. Невидимці. Але я знаю, що ви мусите повернутися й вирішити ті справи, які вам лишилися. На жаль, щойно ви покинете це місце, я більше не зможу вас захистити.

– Ви й так зробили для мене багато.

Армандо поплескав його по плечу й простягнув йому складений удвоє аркушик паперу, який дістав зі своєї кишені.

– Зникніть із міста ще на якийсь час. Перечекайте рік, а коли повернетесь, почніть із цієї адреси, – сказав він, підводячись.

Фермін розгорнув аркуш і прочитав:

ФЕРНАНДО БРІАНС

Адвокат

Вул. Каспе, 12

Мансарда 1а

Барселона. Телефон 564375.

– Як я зможу віддячити вам за все, що ви для мене зробили?

– Коли владнаєте свої справи, навідайтесь якось сюди й розшукайте мене. Ми з вами підемо дивитися, як танцює Кармен Амайя[42], а потім ви розповісте, як вам удалося втекти звідти, з гори. Мені дуже цікаво знати, – сказав Армандо.

Фермін зазирнув у його чорні очі й повільно кивнув.

– У якій камері тримали вас, Армандо?

– У тринадцятій.

– Отже, це ви вирізьбили ті хрести на стінах.

– На відміну від вас, Ферміне, я людина набожна, однак у мене вже зовсім не зосталося віри.

Того вечора ніхто не зупиняв Ферміна й ніхто з ним не прощався. Він – один із невидимців – рушив у напрямку вулиць Барселони, у повітрі якої пахло грозою. Здалеку Фермін побачив вежі храму Святої Родини, укутані периною багряного хмаровища, яке провіщало справжню біблійну зливу. Він усе йшов, і ноги самі вивели його до автобусної станції на вулиці Трафальґар. У кишенях пальта, подарованого йому Армандо, Фермін знайшов гроші. Він купив квиток на найдовший маршрут і провів ніч у автобусі, що порожніми дорогами намотував кілометри під дощем. Наступного дня Фермін зробив так само, і після багатоденної подорожі потягами, пішки й нічними автобусами дістався місця, де вулиці не мали назв, а будинки – номерів і де жодна жива душа його не знала.

Фермін працював на безлічі робіт і ні з ким не заводив дружби. Заробляв гроші й витрачав їх. Читав книжки, які розповідали про світ, у який він більше не вірив. Брався писати листи, які не спроможний був закінчити. Жив наперекір спогадам і сумлінню. Не один раз підходив до краю моста чи урвища і спокійно заглядав у безодню. Останньої миті він завжди згадував свою обіцянку й очі В’язня Неба. Через рік він покинув комірчину, що її винаймав над баром, прихопивши з собою лише книжку із серії «Місто проклятих» – можливо, єдиний примірник Мартінових творів, що уникнув спалення. Фермін роздобув його на місцевому ринку й перечитав десяток разів. Пройшовши два кілометри до залізничної станції, він купив квиток, який чекав на нього вже багато місяців.

– Один до Барселони, будь ласка.

Касир виписав йому квиток і простягнув, скинувши на Ферміна зневажливим поглядом:

– Що ви там забули в тих сраних каталонців? – запитав він.

5

Барселона, 1941 рік

Смеркало, коли Фермін вийшов на Французькому вокзалі[43]. Локомотив випустив хмару кіптяви й пари, що поповзла по перону, застилаючи шлях пасажирам, які зійшли з