Читати книгу - "Танок драконів"

зжеруть,— сказав Герис.— Ну, якщо ми не можемо знайти корабель, а ти не хочеш подорожувати верхи, можемо повертатися назад у Дорн.

«Здатися і приповзти назад у Сонцеспис, підібгавши хвоста?» Квентин не витримає батькового розчарування, а зневага гадюк доконає його. Доран Мартел вклав йому в руки долю Дорну, і Квентин, поки живе, не може його підвести.

Над вулицею коливалося гаряче повітря, а гатей гуркотів і підстрибував на окутих залізом колесах, від чого все навколо було як уві сні. Поміж складів і причалів на набережній тулилося чимало різних крамниць і яток. Тут можна було купити свіжі устриці, там — залізні ланцюги й кайдани, далі — різьблені зі слонової кістки й нефриту фігурки для сивасу. Тут розташувалися і храми, куди моряки приходили принести жертву заморським богам, а поряд — будинки подушок, з балконів яких жінки закликали чоловіків, що походжали внизу.

— Поглянь сюди,— сказав Герис, коли вони проїздили повз один такий будинок подушок.— Думаю, вона в тебе закохалася.

«Скільки коштує кохання повії?» Якщо по правді, Квентин соромився дівчат, особливо гарненьких.

Коли він щойно приїхав у Айронвуд, він закохався в Ініс, найстаршу з доньок лорда Айронвуда. Жодного слова не зронивши про свої почуття, він багато років плекав мрії... поки вона не поїхала геть — брати шлюб із сером Рієном Алиріоном, спадкоємцем Богомилості. Коли Квентин востаннє її бачив, одного хлопчика вона тримала на руках, а другий чіплявся за її спідницю.

Після Ініс були близнючки Дринквортер — пара смаглявих панночок, які любили полювати з яструбом і собаками, лазити по горах і вганяти Квентина в рум’янець. Одна з них була першою в його житті дівчиною, з якою він поцілувався, тільки він і досі не знає, котра саме. Як доньки помісного лицаря, близнючки були надто низького роду, щоб їх можна було пошлюбити, але Клетус не вважав це перешкодою для поцілунків. «Після одруження можеш узяти одну з них собі за коханку,— казав він.— Ба й обох, чом би й ні?» Але Квентин міг назвати кілька причин, чому ні, тож вирішив уникати близнючок, і другого поцілунку вже не отримав.

А от нещодавно наймолодша донька лорда Айронвуда почала всюди ходити за ним у замку. Дванадцятирічна Ґвінет була дрібненькою худенькою дівчинкою, яка своїми темними очима й каштановими косами дуже відрізнялася від блакитнооких сестер-білявок. Однак вона була розумна, метка і моторна, й повсякчас торочила Квентинові, що йому треба дочекатися, поки вона розквітне, й тоді вона зможе вийти за нього.

Та це було до того, як князь Доран викликав його у Водосад. І тепер на Квентина в Міріні чекає найвродливіша на світі жінка, тож він збирається виконати свій обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Дотримається угоди». Данерис Таргарієн потрібен Дорн, щоб завоювати Сім Королівств, а отже, їй потрібен Квентин. «От тільки це не означає, що вона мене покохає. Може, я їй навіть не сподобаюся».

В тому місці, де річка впадає в море, вулиця робить поворот, і на тому розі скупчилося декілька торгівців тваринами, які продавали прикрашених самоцвітами ящірок, велетенських басаманистих змій і маленьких жвавих мавпочок зі смугастими хвостами та спритними рожевими долоньками.

— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпочка,— мовив Герис.

Квентин гадки не мав, що саме може сподобатися Данерис Таргарієн. Він пообіцяв батькові привезти її в Дорн, але дедалі більше непокоївся, чи годиться він для такого завдання.

«Я на таке не напрошувався»,— думав він.

За широким блакитним Ройном виднілася Чорна стіна, яку звели валірійці, коли Волантис був ще сторожовою заставою у їхній імперії: овальна стіна з плавленого каменю була шістсот футів заввишки, а така товста, що по ній могло водночас проїхати шість колісниць, запряжених четвериком коней,— як це й траплялося щороку на святкуванні заснування міста. Приходьків, чужоземців і вільновідпущеників пускали всередину Чорної стіни тільки на запрошення її мешканців — спадкоємців давньої крові, які рід свій вели від самої Валірії.

Тут уже людей побільшало. Гатей наблизився до західного кінця Довгого мосту, який з’єднував дві половини міста. Вулиці запрудили вози, гарби й гатеї — всі вони чи то виїздили з мосту, чи то заїздили на нього. Кругом метушилися слуги, їх було як тарганів: бігали з дорученнями своїх господарів.

Неподалік площі Риботорговців і «Купецької хати» з поперечної вулиці почулися крики, й наче нізвідки з’явилася дюжина списників-незаплямованих у пишних обладунках і плащах з тигрових шкур, розганяючи людей, щоб на своєму слоні міг проїхати тріарх. Велетенський сірий слон тріарха був у мудрованих емальованих латах, які на ходу тихенько побрязкували, а башта в нього на спині була така височенна, що шкрябала верхівкою склепіння візерунчастої кам’яної арки, коли слон проходив під нею.

— Тріархи вважаються настільки високопоставленими, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі,— пояснив Квентин своєму товаришу.— Отож вони всюди їздять на слонах.

— Перегороджуючи вулиці й залишаючи таким, як ми, купи лайна,— мовив Герис.— Ніколи я не зрозумію, навіщо Волантису три князі, коли в Дорні цілком вистачає одного.

— Тріархи — це не князі й не королі. Волантис — фрігольд, як і давня Валірія. Владу ділять усі вільнонароджені землевласники. Навіть жінки мають право голосу, якщо в їхній власності є земля. Трьох тріархів обирають з тих шляхетних родин, які можуть довести пряме походження з давньої Валірії, строком на один рік — до початку нового року. Ти б і сам це все знав, якби прочитав книжку, яку дав тобі мейстер Кедрі.

— В ній не було малюнків.

— Були карти.

— Карти не рахуються. Якби він сказав, що це про тигрів і слонів, може, я б і почитав. А вона підозріло нагадувала історичну працю.

Коли гатей перетнув площу Риботорговців, слониха задерла хобот і заґелґотіла, як велетенська біла гуска, бо не хотіла пірнати у плутанину возів, паланкінів і пішоходів. Візник підбив її п’яткою, і вона рушила далі.

Навколо було повно-повнісінько крикливих риботорговців, які спродували ранішній улов. Квентин розумів щонайбільше кожне друге слово, але слова йому були й непотрібні, щоб розумітися на рибі. Він побачив тріску, рибу-вітрильник і сардини, діжки з мідіями і молюсками. Одна ятка вся була завішана вуграми. В іншій виставили велетенську черепаху, підвішену за ноги на залізних ланцюгах, здорову як корова. В діжках солоної води серед водоростей вовтузилися краби. Дехто з продавців смажив рибу шматочками, з цибулею і буряком, а дехто з невеликих залізних казанків торгував юшкою з перцем.

У центрі площі,